Правила помсти - Ельма Кіраз
— Так. Добре. Жарт невдалий, — сказав за спиною знайомий голос і руки відразу відпустили мене.
Я повільно повернула голову назад і завмерла знову. Переді мною були сіро-зелені очі. Проте зараз вони чудово перегукувались кольорами із навколишньою хвоєю.
— Артур? — я видихнула, — якого біса!?
— Вибач-вибач, — він підняв обидві руки, — я не подумав. Я просто… я не навмисно, чесно. Не хотів налякати тебе.
— Що ти взагалі тут робиш? Як ти знайшов мене?
— Я, як і ти, залишився без свого телефона. То ж багато спогадів про тебе просто зникли.
— До чого тут це? — я закотила очі, — і взагалі, вали звідси. У мене сьогодні робота. Зараз прийдуть мої клієнти.
— Ти зовсім не рада мене бачити? Ти врятувала моє життя.
— Ти врятував мене… я тебе. Ми розрахувались одне перед одним. Так що…
— Ну тоді добре, — Артур відійшов трохи далі і став у якусь неприродню дурнувату позу.
— Що ти робиш? — я фиркнула і підняла одну брову.
— Ну як що? — він пробурчав, — чекаю на свого фотографа. Тільки от… там здається мала бути сімейна фотосесія. Але вибач, моя сімʼя надто далеко.
— Що-що!? — я різкими кроками підійшла ближче до нього, — ти що, знову? Знову зробив це?
— Що? — Артур сіпнув головою.
— Знову обдурив мене…— я відчула сльози на очах, — забирайся геть, негайно! Я не хочу тебе бачити!
— Думав здурію, коли зрозумів, що не зможу знайти тебе. Ала не втрачав надії. А ти ж не сидиш без діла, правда. Тому твоя професійна сторінка знайшла мене сама. Це доля, Кіро.
— Це твоя підла брехня, — сльозинка потекла по щоці, — я вже все сказала тобі. Хай що кажи — я не буду тобі вірити. Не буду навіть слухати. Забирайся, — я просичала крізь зуби.
— Я скучив за тобою, — Артур охопив мої холодні щоки своїми теплими руками. Сльози і надалі текли, я не могла це зупинити.
— Ні. Ні. Ні. Ти — брехун. Ти обманюєш, ти…ти…— в приступі люті я не могла підібрати правильних слів. Я дивилась в його очі, які просто посміхались.
— Ну то що я? — тепло спитав Артур.
— Ти…живий…— я голосно видихнула і обйняла його за шию.
