Останні орли - Михайло Петрович Старицький

«Тепер вибiжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прiсею», — подумала сама собi Сара й, пiдiйшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, i до кiмнати зайшов Гершко.

— А, це ти, любуню, — звернувся вiн до Сари, — скiнчили роботу? От i добре, а я хотiв тебе якраз попросити допомогти менi шинкувати.

Це прохання здивувало Сару: досi батько, побоюючись появи козакiв або панiв, нiколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим i зрадiла. У шинку завжди було багато селян, i це давало їй можливiсть перекинутись з потрiбною людиною знаком чи словом, а головне — почути щось про панотця та його сiм’ю, i тому вона охоче пiшла слiдом за батьком.

У шинку сидiло кiлька чоловiк, але то все були проїжджi. Забiгли ще дiвчинка й хлопчик iз сусiднiх хат по кварту горiлки, зайшли випити по чарцi два господарi з протилежного кiнця села, але Сарi було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останнi подiї. Розчарована й сумна, дiвчина мовчки допомагала батьковi наливати горiлку, коли несподiвано до шинку зайшли два одвiдувачi, i Сара зразу ж упiзнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло вiд радостi.

Гершко, на щастя, не помiтив цього, бо наливав саме горiлку з барила, що стояло долi.

— Гершку! Двi чарки горiлки! — голосно промовив Качур, сiдаючи з Довгоносом за крайнiм столом.

— Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, — звернувся Гершко до Сари, не пiдводячись з долiвки.

Сара проворно налила двi олов’янi чарки й пiдiйшла до селян.

— Ну, що? — спитав Качур так тихо, що Сара скорiше вгадала цi слова з поруху губ його, анiж почула їх.

— Усе гаразд, — шепнула вона у вiдповiдь.

В цей час Гершко пiдвiвся з долiвки; Сара поставила на стiл чарки й повернулася на своє мiсце.

Качур i Довгонос випили горiлку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кiлька одвiдувачiв, не цiкавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок ранiше, нiж звичайно. Сонце ще стояло на обрiї, коли Сара повернулася в велику свiтлицю, де Ривка закiнчувала укладати якесь шмаття.

— Ну й стомилася я! — вигукнула Сара, кидаючись на лаву.

— А треба тобi ще потрудитися, любуню! — мовила Ривка, сiдаючи бiля Сари й витираючи брудною полою пiт з обличчя.

— А що ж iще?

— Допоможеш менi, серце, корiв подоїти й телят позагонити.

— А де ж наймит наш? — здивувалася Сара.

— Де вiн? А бiс його знає, — протягла єврейка, — одпросився в хазяїна, нiбито на ярмарок у Вiльшану, а хто його знає, куди пiшов, може, й до гайдамакiв. Роботи тепер багато, не можна було вiдпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлоповi догоджати!

Звiстка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром i була певна того, що незримий її охоронець невiдступне вартує недалеко вiд корчми. Мерщiй пiдвелася вона з мiсця й сказала старiй:

— Гаразд, ходiмо ж. Ривко… я чую, череда вже повертається.

Справдi, незабаром бiля ворiт заревли корови.

Ще з годину поралися Сара й Ривка бiля корiв. Кiлька разiв поривалася дiвчина вибiгти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустрiч їй попадалися то Гершко, то Ривка. А втiм, один раз їй пощастило на мить виглянути за ворота, i вона помiтила, як iз-за дупластої верби, що стояла край левади, Гїрiся махнула їй бiлою хусткою, але ту ж мить на порозi корчми з’явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двiр. Проте й цей маленький знак Прiсi влив Сарi в душу спокiй; усвiдомлення свого щастя й своєї безпеки охопило її живлющою хвилею, i Сара, рада, заспокоєна, повернулася до корчми.

Пiсля короткої вечерi Гершко сказав їй:

— Ну, дитя моє, любуню моя, будемо лягати спати; для бiльшої безпеки хай Ривка лягає з тобою. На всякий випадок треба бути всiм укупi.

Цi батьковi слова дуже засмутили Сару: вона сподiвалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, вiдчинити вiкно й пiдкликати до себе Прiсю або й самого Петра, — вона була певна, що вiн десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в неї ще залишалася надiя пiдпоїти Ривку, але й вона незабаром розвiялась, бо Гершко сам позамикав кругом усi дверi й сховав у кишеню ключi вiд замкiв.

Дiяти було нiчого, й засмучена Сара мовчки лягла в лiжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула мiцним молодим сном.

Настала нiч; нечутно й непомiтно поповзли, клубочачись, з заходу незримi хмари й затягли пеленою весь небосхил. Мiсяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепi.

Спокiйно спала Сара, як ось нараз почула крiзь сон, що дверi її кiмнати тихо одчинилися; вона одразу розплющила очi й сiла на лiжку: на порозi стояв Гершко з свiчкою в руках.

— Ну, Саро, вставай, одягайся, — промовив вiн коротко, — час їхати. Почувши його голос, такий холодний i владний у цю хвилину, Сара вся здригнулася з голови до нiг; страшне передчуття стисло їй серце.

— їхати… Куди їхати? — ледве прошепотiла вона, дивлячись на батька сповненими страхом очима.

— В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшнi вiстi. Сара з жахом закрила обличчя руками. В одну мить безвихiднiсть її становища постала перед нею в усiй своїй безнадiї! Очевидячки, її не залишать саму й на хвилину… Як же ж тепер сповiстити Петра?.. Вивiсити у вiкнi хустку? Ой боже мiй! Хто ж цiєї темної ночi розгледить хустку на вiкнi! А вони з