Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Де, де? — стрепенулася Дарина.

— Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й, причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя.

Назустрiч їй пiдвiвся високий на зрiст, мiцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашiло здоров’ям, а очi iскрилися радiстю й надiєю. На могутнiх грудях архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест.

— Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхiседек! — скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення владики.

— Хай буде над тобою десниця Всевишнього! — промовив настоятель i тричi перехрестив нахилену голову дiвчини.

Пiсля побiжних розпитувань про мандрiвку, про те, чи добре велося отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столi раннiй снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i прянощами, до грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай та кава, на столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в сметанi, якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй.

Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку.

— Ох, запопадниця наша, — усмiхнувся отець Мельхiседек. — Ченцевi це ж спокуса, черевоугодництво… гаразд iще, що сьогоднi четвер.

— У пречесного отця стiльки трудiв i подвигiв для духу, що й тiло пiдтримати не грiх скромною трапезою, — вiдповiла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостиннiстю: — Удостойте, найпревелебнiший дорогий гостю.

Владика благословив запропоноване брашно й питво.

Пiсля снiданку, за ковшем старого меду, отець Мельхiседек став ще говiркiший.

— Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику, найсвiтлiшу царицю, продовж їй ласка господня царственого вiку!.. Град її велiй, краси невимовної, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв наших та запашного повiтря — дасть бiг: берiзка та осичина!.. Зате палацiв i двiрцiв там сила-силенна; возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворцiв бiля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.

Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшої царицi: всiєю душею вона стоїть за руський православний люд, iменує нас братами по кровi й по вiрi, пошле посланцiв до польського короля й зажадає, щоб вiн утихомирив ксьондзiв i шляхту, дав би православним спокiй i всi права, як i католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирнi трактати, а того не стерплять i iншi коронованi сусiди, нi австрiяки, нi прусси… Довелося б, отже, Росiйськiй державi вступати в вiйну з трьома крулiвствами… та до того ж iще й вiйна з Туреччиною.

— Авжеж, це правда, — погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. — Тiльки от бiда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без вiйни не дадуть королевому наказу нiякої цiни.

— Воiстину так, — ласкаво усмiхнувся отець iгумен i погладив рукою свою бороду. — Тебе, дитино люба, умудрив господь свiтлим розумом.

— А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?

— Удостоївся, моя дитино, сподобився… Ох, яка велич! Не покої, а роззолоченi й прикрашенi чудодiйно храми-чертоги… Царедворцi виблискують своїми шатами, а сама найяснiша видом своїм подiбна до сонця, а очi її, як зорi на небi… Мудрiстю високою сяють… i така привiтна, ласкава, усмiшкою царською зiгрiває людськi серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу… Дивувалася довготерпiнню, а на мої слова про гайдамацтво зводила мовити так: «Поки, — каже, — проявляється воно то поодинцi, то окремими ватагами, — то не повстання, а розбiйництво… Так i польський уряд перед iншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслiдуванням ватаг… I оскiльки жодна країна розбою терпiти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщi ловити в себе розбiйникiв i карати їх… У всякому разi, — каже, — я послала в Варшаву наказ, i Рєпнiн менi повiдомив, що на моє слово там зважать. Передайте, — каже, — чесний владико, всiм вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день i нiч я про них думаю, i вони менi близькi, як усi мої пiдданцi…»

— Господи! Продовж вiку нашiй царицi на радiсть усiм i на щастя знедолених братiв, — у поривi екстазу промовила Дарина. — Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, нiби його й нема нiде на всьому бiлому свiтi!

— Хай почує всемогутнiй молитву твою, порив юної i чистої душi! — промовив отець Мельхiседек i, взявши в руки оздоблену самоцвiтами панагiю, додав: — На прощання її найяснiша милость, пресвiтла цариця наша, подарувала менi сю панагiю, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвiтле iм’я її згадував у своїх грiшних молитвах, обiцяла навiть, з царської ласки, послати менi листа про те, що з її наказу учинено буде.

— Такої удачi не можна було й сподiватися, — все дужче й дужче хвилювалася Дарина. — О, тепер, коли цариця прикрила нас своїм крилом, ми зумiємо поквитатися з ляхами, — збуджено промовила вона й рвучко пiдвелася.

— Ото, горличка може перетворитися на орлицю! — усмiхнувся отець Мельхiседек.

— Ох, святий отче! Молiте господа за них, нещасних… i заступiться: немає в них захисника, немає в них молiльника! — сказала Дарина.

Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхiседек пiдвiвся i, поклавши руку на голову панночки, по-батькiвському поцiлував ЇЇ в чоло й промовив тремтячим голосом:

— На тобi хай буде благословення господнє, дух божий живе в серцi твоєму, бережи ж цю святиню!