Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Ти, Ривко, допоможи тут Сарi одягтися, — говорив тим часом Гершко, — а я пiду до коней.
Сара швидко одняла руки вiд обличчя i зацiпенiла. Нiчого особливого не побачила вона, тiльки один погляд… погляд, який Гершко кинув на Ривку, але вiд того погляду Сара вiдчула смертельний холод у грудях.
Сарин переляк помiтив i Гершко.
— Не бiйся, любуню, — поспiшив вiн заговорити лагiднiшим тоном, — доправимось тiльки до Великої Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамакiв.
З цими словами Гершко передав свiчку Ривцi й вийшов з кiмнати.
Свiчка! Мов блискавка, мигнуло нараз у головi Сарi, може, вона дасть їм зрозумiти про небезпеку.
Сара мерщiй схопилася з лiжка й, накинувши на вiкно бiле простирадло, нiби для того, щоб запнути його, взяла iз столу свiчку й поставила її на вiкно перед простирадлом. Потiм вона почала одягатися, але тремтячi руки майже не слухались її.
«Побачить чи не побачить? Зрозумiє чи не зрозумiє? Встигне чи не встигне? — роїлися в її головi думки, як вогненнi iскри безпросвiтної ночi. — Протягти б час… Але як?» — Сара навмисне впускала додолу то те, то те iз свого одягу, пiдiймала й знову впускала.
Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не бiльше.
Що робити далi, Сара не могла вже змiркувати. Розбити шибку в вiкнi… крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить її, та й гострi очi меткої й дужої Ривки стежили за нею невiдступне, мов очi кiшки за мишею…
Та ось дверi одчинилися знову й до кiмнати зайшов Гершко.
— Як, ти ще й досi не одяглася, Саро? — спитав вiн суворо. — А свiчку навiщо поставила на вiкно? — додав вiн, кидаючи на дiвчину пiдозрiливий погляд. — Свiтло може привернути стороннi погляди.
Сказавши це, вiн узяв свiчку з вiкна й переставив її в глибину кiмнати на пiдлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:
— А ти ж чого тут возилася, стара вiдьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула їй на голову велику чорну хустку i, взявши за руку, вивела слiдом за Гершком.
Вони вийшли з сiней i попрямували не до ворiт, а в глиб двору.
— Що ж це? Куди ми йдемо? — спитала Сара, зупиняючись.
— Цс!.. — просичав Гершко i, взявши Сару мiцно за руку, так, що вона вiдчула, що їй не вирватися, пошепки додав: — До брички, доню.
Нiч була темна, душна… Але Сара вiдчула, як смертельний холод пробiг по її тiлу вiд плечей до п’ят; ноги в неї затремтiли, i вона так одразу знесилiла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.
— Куди ж ми їдемо? — насилу вимовила вона.
— У Велику Лисянку, — прошепотiв Гершко, — а звiдти в Умань… Тiльки ми виїдемо з того боку, об’їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псiв.
У Сари оддягло од серця. О, якби тiльки Петро помiтив, зрозумiв… устиг! В нiмiй i гарячiй молитвi вона пiдвела очi до неба… Але небо було темне, мов склепiння льоху, здавалось, воно насунулось усiєю своєю вагою на землю. Крiзь чорне запинало мороку ледве просвiчували двi-три зiрки.
Тим часом Гершко пiдвiв Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибинi двору, проти пролому в огорожi. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидiннi, вiн вилiз на козли.
Незважаючи на темряву, Сара помiтила, що батько пiдняв з землi великий мiшок i довгий пояс i пiдмостив усе це пiд себе.
Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.
Навколо було тихо й темно, як у могилi…
Нараз моторошну тишу ночi прорiзав протяжливий, схожий на стогiн крик пугача.
Сара здригнулась i тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричi, вона впiзнала Петрiв голос.
— Що з тобою, Саро? — пiдозрiло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.
— Пугач злякав мене, — вiдповiла, тамуючи подих, Сара.
— Поганий птах… завжди вiщує нещастя… — пробурчав Гершко. — Але бог Ав-раама, Iсаака й Iакова, бог вiрних синiв Iзраїлю хай помилує нас!
Гершко пiдiбрав вiжки, конi рвонули й помчали бричку в темряву, що розiслалася над землею…
I Сара не помилилася в своїй надiї. Петро зрозумiв її знак.
Зважаючи на тривожнi обставини, вiн не поїхав сам у лiс сповiстити гайдамацькi ватаги, якi там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмiтливих парубкiв; сам же, вiддавши потрiбнi накази Качуру, Лящевi й Довгоносовi, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Прiся кинулися сповiщати всiх мешканцiв села про небезпеку й велiли всiм складати своє майно та бути на всякий випадок напоготовi. Скiнчивши цi справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на деревi добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.
На короткiй радi було вирiшено, що вони учотирьох по черзi вартуватимуть на цьому пунктi, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березi рiчки з осiдланими кiньми, зброєю i всяким запасом.
Так i зробили. Увечерi черга вартувати припала Лящевi. Зручно примостившись на деревi, вiн почав спостерiгати за корчмою. Настала нiч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменшi звуки, що народжувались на землi. Вже кiлька разiв зрадливий сон пiдступав до Ляща, але вiн
