Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Стiй! — закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлi. Конi ту ж мить зупинились, а Петровi товаришi оточили воза.

— Ой матiнко! Ой царице небесна! — жалiсно заволала якась жiнка. — Порятуйте, голубчики, не занапастiть душi християнської!

Почувши цi слова, Петро мимохiть випустив дишель з рук i кинувся до воза. На возi сидiли старий дiд i молодиця з дитиною на руках. У дiда, мабуть, од страху вiдiбрало мову, а молодиця тремтiла й, заливаючись слiзьми, тулила до грудей дитину.

— Тьху ти, хай йому дiдько! — плюнув спересердя Качур. — Тiльки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! — сказав вiн тихо й махнув рукою. Конi смикнули й помалу потюпали далi. Якусь хвилину товаришi стояли мовчки серед дороги.

— От прикро, — мовив Лящ. — Я вже гадав добренько пом’яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, — звернувся вiн до Петра, — не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тiльки гвалт i налякаємо, чого доброго, Гершка, — вiн, гляди, з пiвдороги назад i поверне. Треба ранiше придивитися, хто їде.

— Авжеж, це правда, тiльки хiба що сам дiдько розгледить щось такої темної ночi, — вiдповiв на це Качур.

— А от я й не дiдько, а бачу твоє слiпе око.

— Ай справдi, наче свiтлiше стало, — погодився Качур, — одначе це погано, виходить, скоро й свiтати почне.

Петро оглянувся: дiйсно, густий морок ночi починав нiби рiдшати, i можна було хоч i не зовсiм добре, уже розгледiти обличчя товаришiв, неначе присипанi густим сiрим попелом.

— Так чи так, панове, а базiкати серед шляху нема чого, — похмуро зауважив Довгонос.

Усi мовчки погодилися з його зауваженням i розiйшлися по своїх мiсцях.

Петро знову сiв i втупив очi в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнiв пiк його душу нестерпним вогнем.

«Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? — щохвилини запитував вiн себе тривожно. — Невже ж вiн проїхав ранiше за них чи злякався його крику й звернув кудись убiк?»

У безсилiй злостi й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.

«А що, коли Гершко вислизнув з їхнiх рук i забрав iз собою Сару? Це ж вiн, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане дiло, а тепер, завдяки його малодушностi, може загинути не тiльки нещасна дiвчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе… людей поб’ють… А Сара? О, коли Гершко довiдається, що вона хоче бути з нами… тодi її жде смерть, так, смерть i нiщо iнше…»

Хутко наближався свiтанок; на сходi, край чорної банi небосхилу, вирiзнилася каламутна, сiра смуга. Пiтьма пiдiймалася все вище й вище, густiючи посеред неба. Починався похмурий, сiрий день, а Гершко все не їхав.

Знову здалека почувся гуркiт колiс i кiнський тупiт. Петро здригнувся i, забуваючи про будь-яку обережнiсть, мерщiй пiдвiвся з землi.

Але й цього разу вiн помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кiлька селян, мабуть, на послушенство в замок.

— Нi, панове, як хочете, а далi чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! — промовив Петро схвильовано, виходячи з засiдки, коли вози зникли з очей.

— Отож-то й воно, — сказав Лящ, i собi пiдводячись з землi. — А чи не краще було послухати моєї ради. Все обiйшлося б тишком-нишком, а от тепер…

— Що казати про те, що вже минуло, — нетерпляче перебив його Петро. — Треба поспiшати в замок i за всяку цiну впiймати Гершка й навiки заткнути йому горлянку!

— Отакої! Уже зараз i в замок, — заговорив Качур, пiдходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. — Треба довiдатися ранiше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досi сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свiчку на той знак, що Гершко вирiшив виїхати не через три днi, як гадалося ранiше, а сьогоднi, але ж вона не сказала, о котрiй годинi надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не вiриться менi, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночi, мабуть, вiн дожидався свiтанку. От тому я й раджу, панове, передусiм податися назад до корчми й довiдатися, чи там ще Гершко?

Вiд Качурових слiв у Петра якось одразу полегшало на серцi. I справдi, як йому ранiше не спала така проста думка?

— Правда твоя! — погодився вiн. — То гайда ж, панове, до корчми.

— Е, нi, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всiм не можна рушати з мiсця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає iншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо ранiше’чи пiзнiше, а цього мiсця вiн не мине.

— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.

Качур i Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пiшли в засiдку. Минуло ще томливих пiвгодини, година… Тим часом зовсiм розвиднiлося; почав накрапати дрiбний дощик i незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися пiд гiлля верби.

Минуло ще пiвгодини: проїхало ще кiлька возiв… Нарештi на шляху показалися Качур i Довгонос вкупi з трьома селянами.

— Ну, що? — кинувся до них Петро.

— Нiкого, нi душi… Корчма порожня, i коней немає на стайнi, — вiдповiв Качур.

Петро немов скам’янiв.

— Що ж це означає, панове? Де вони подiлися? — заговорив вiн через якусь мить з