Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Дарина, побачивши Найду, мимохiть зашарiлася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхiседек, забула про Найду, а вiн, може, голодний десь ждав, що про нього згадають.

— Невже панотець не снiдав? — звернулась вона поквапно до Найди. — Я так захопилася бесiдою.

— Дякую вельможнiй паннi за ласку, — вiдповiв, низько вклоняючись, чернець. — Я трапезував.

— А, спасибi тiтцi, — заспокоїлась Дарина й хотiла була запросити ченця сiсти, але згадала, що без дозволу архiпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхiседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишенi папiр i, витяг-ши його, розсмiявся:

— Хе, старий же я став: говiркий, а малопам’ятливий… Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного — листа вiд нього: ось вiн!

— Лист вiд татонька! — зрадiла Дарина. — Я так давно вже не мала вiстей вiд нього… — I вона, взявши листа, вiдiйшла набiк, до вiкна, й жадiбно почала його читати.

— Ну, сiдай, брате во Христi, — добродушно показав Найдi на найближчий фотель iгумен.

— Перед його превелебною милостю постояти менi приємнiше, — ухилився вiд запрошення Найда.

— Твоя воля, твоя щирiсть… — з лагiдною усмiшкою мовив iгумен. — А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мiй? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, i вiн ласкаво дав дозвiл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в моїй обителi, то врата її для тебе широко одчиненi.

Дарина, пробiгаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що вiдповiсть на пропозицiю iгумена Найда.

— Нести свiй подвиг пiд благословенням найпревелебнiшого владики серцевi моєму є радiсть, — пiсля невеликого роздуму вiдповiв чернець.

— Спасибi за ласкаве слово, а менi ти будеш вкрай потрiбен… Дякуючи гос-подевi, є надiя, що багато одiбраних у нас храмiв i монастирiв будуть повернутi в нашi руки, тодi постане багато тiлесного й духовного труда для прийняття духовних дiбр i пастви… Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобi своїх обiтниць ламати i ти до кiнця днiв твоїх не розлучишся з власяницею i вериг на зброю не перемiниш…

Останнi слова вразили Дарину; сама не розумiючи чому, вона вiдчула, як вони болiсно врiзалися в її серце й змусили його здригнутись i тужливо стиснутись, її обличчя раптом вкрилося мертвотною блiдiстю. Навiть отець Мельхiседек помiтив цю перемiну й стурбовано запитав:

— Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?

— Так… знову затримається… а мене непокоїть його здоров’я… Вiн так у дорозi не береже себе, — заговорила, розгубившись, Дарина, немов її пiймали на чомусь такому, що вона приховувала й таїла навiть вiд себе самої. — Нi, про справи — то навпаки… Пише батько, — вела вона далi, оговтавшись трохи, — що його затримає ще закупiвля й звезення харчових запасiв, бо розпорядження є з Петербурга вирушати вiйськам незабаром сюди до Києва. Виходить, те, що говорили в столицi, — правда, i наймилостивiша цариця наказала пересунути до кордонiв нещасної країни свою державну допомогу.

— Хай буде благословенне її iм’я! — побожно промовив архiмандрит. — Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю радiсно: приспiв убо слушний час.

Коли владика вийшов на ганок, до нього пiдiйшли всi пiд благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лiсовi гостi. Благословляючи лiсових гостей, Мельхiседек сказав їм загадково:

— Калiки й нужденнi! Живете ви iменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!

— Звели, найпреосвященнiший владико! — прогудiв октавою колишнiй диякон i почервонiв, знiяковiвши.

— Благослови тiльки, — вирвався з натовпу другий голос.

— Амiнь! — кинув їм коротко архiмандрит i зник у просторiй каруцi. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко пiдхопив екiпаж: здригаючись i погойдуючись, покотила колимага по м’якому зеленому подвiр’ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару бiлої куряви, що довго клубочилася вдалинi.

— Даруй, вельможна панно, менi теж пора! — мовив Найда до дiвчини й на прощання шанобливо вклонився.

— А його превелебнiй мосцi коня? — звернулася Дарина до одного з челядникiв, що стояв ще коло ганку.

— Насилу осiдлали, — вiдповiв стайничий, — огир майже не виїжджений. Тiльки цей i був дома, а то шестерик пiшов пiд святого владику… Не знаю, як ченцевi й сiсти на нього…

— Давайте! Менi не первина! — завоїсто вiдповiв Найда, i щоки йому спалахнули полум’ям.

Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня; вiн хропiв, поводив у гнiвi кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летiла з-пiд його копит, а пiна з вудил…

— Добрий кiнь! — блиснув очима Найда й смiливо пiдiйшов до огиря.

— Будь обережний! — скрикнула Дарина.

— Не турбуйся, панно! — усмiхнувся чернець i, скориставшись миттю, коли кiнь став на переднi ноги, блискавично вхопив повiд i скочив на коня. Сторопiвши i злякавшись, огир заiржав i кинувся спершу в один бiк, а потiм у другий, хвицаючи заднiми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидiв у сiдлi, наче прирiс, i так врештi здушив ногами коня, що той одразу вiдчув, що цього супротивника не здолати, — i пiсля кiлькох стрибкiв помчав покiрно вперед.

— От так лицар! Бачили?! Такого змiя приборкав! Ху ти, аж душно