Останні орли - Михайло Петрович Старицький
«Бiда! — промайнуло в думцi Лящевi. — Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночi й податися сьогоднi ж у дорогу. Е, треба сповiстити швидше!»
Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущi, де сховалися Петро, Качур i Довгонос.
— Виїжджає, панове! — задихавшись, прошепотiв Лящ, пiдбiгаючи до товаришiв, якi дрiмали в кущах.
— Хто виїжджає? — скрикнув Петро.
— Га! Що там таке? — пiдхопили Довгонос i Качур, пiдводячись з землi.
— Гершко виїжджає з корчми.
— Що-о?
— Не тямите хiба: Гершко виїжджає.
— Не може бути! — скрикнув Качур. — Сьогоднi ж сама Сара сказала нам, що все гаразд!
— Одурив i її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.
— Ходiм! — рiшуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й iншi.
За кiлька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмi було зовсiм темно, в жодному вiкнi не свiтилося.
— Що ж це? — здивовано промовив Качур. — Скрiзь темно?
— А свiтилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що свiтилося, — побожився Лящ.
— Загасив, мабуть, Гершко, догадався, — прошепотiв Петро. — Я дам їй знак — i гайда через степ!
Петро гукнув тричi пугачем i прислухався.
— Що це? — прошепотiв вiн. — Крикнув хтось?
— Нi, то причулося тобi, — вiдповiв йому Лящ. — Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тодi вже не пiймаємо.
Усi четверо кинулися бiгом назад до схованих серед кущiв коней, i за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного мiсця — до греблi на Росi.
Обмотанi ганчiрками копита коней м’яко тупотiли по високiй травi, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тiльки киреї їхнi, що маяли, немов чорнi крила, iз свистом розтинали повiтря. Нiхто не вимовив i слова; здавалося, якiсь чорнi духи безшумно летiли крiзь безпросвiтну темряву, навислу над степом.
Хвилин через двадцять товаришi звернули вбiк i виїхали на дорогу.
Минуло не бiльше чвертi години такого шаленого чвалу, коли Петро рiзко осадив свого коня.
— Тут, — прошепотiв вiн, важко переводячи подих. Усi зупинилися й злiзли з коней.
— Ну, Качуре, одведи коней подалi та поприв’язуй їх, а ми тут улаштуємось, — пошепки промовив Лящ.
Качур узяв за повiддя коней i одвiв їх набiк, а Петро з товаришами засiли в яру, що тягся лiворуч вiд дороги, саме там, де росла стара верба. Через кiлька хвилин до них прилучився й Качур. Усi обдивилися ще раз свої довгi ножi, засунутi за халяви чобiт, i знову причаїлися.
Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвенiла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночi таємничим шумом. Нараз серед чорної тишi пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.
— Їдуть! — шепнув Петро, схоплюючись з мiсця, i судорожно затиснув у руцi мотузку, яку захопив з собою, щоб зв’язати Гершка.
— Нi, то бугай крикнув на рiчцi, — сказав Лящ.
— Iдуть… Стукотить… Я чую… — знову прошепотiв Петро й навiть подався вперед.
— Причулося, кажу тобi.
Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, вiн завмер, насторожившись. Кiлька хвилин минуло в напруженому чеканнi. Слух Петра загострився до такої мiри, що, здавалось, i шелесту трави не пропустив би. Затаївши подих, парубок застиг на мiсцi. Вiн виразно чув якийсь тихий, розмiрений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було нiби на тiй самiй вiдстанi. Так минуло кiлька хвилин.
— Та сядь же, ще настоїшся! — сказав Петровi Лящ i потяг його за полу чумар-ки. — То в вухах кров дзвенить.
Петро сiв на землю й стиснув голову руками.
Сидячи в засiдцi, вiн нi про що не думав, тiльки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нiчнiй тишi. Проте iнодi думка його зупинялася на зовсiм незначних подiях, на тому, як вiн позавчора поламав косу, як Ничипiр лаявся з своїм кумом, а потiм парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болiсному, напруженому чеканнi. Хвилини повзли повiльно, немов якiсь страховища, важкi, неповороткi, нiмi…
Петро не мiг би сказати, скiльки часу минуло вiдтодi, як вони засiли в яру: година чи цiла вiчнiсть?
Коли раптом тишу ночi знову прорiзав якийсь протяжливий звук, що вже виразно нагадував рипiння колеса.
— Їдуть! — шепнув, задихаючись, Петро i вмить схопився на ноги.
— Мабуть, що й так, — погодилися його товаришi.
— За мною, панове! Заляжемо край дороги: двоє з цього боку, а двоє з того.
Петрова команда була негайно виконана.
Скрип почувся знову, вдруге i втретє, i за хвилину товаришi не мали вже сумнiву, що до них наближається якийсь вiз чи бричка, запряжена парою коней.
Серце завмерло в Петрових грудях.
«Вони, вони!» — стукало йому в головi.
Через хвилину вiн держатиме в руках цього зрадника. Iуду, вiн вирве в нього навiки Сару i врятує все село.
Вiз наближався; у темрявi ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок i гуркiт розхитаних колiс. Мабуть, вiн був уже зовсiм близько. Нарештi в
