Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— I пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.

— Авжеж! — докинув Лящ. — I пропустити ми їх не могли, i проїхати тут ранiше за нас вони не могли, i нiяк їм було проминути це мiсце; тут же гребля, а iншої переправи немає.

— Є, — зауважив один iз селян, — правда, гак треба зробити верст iз десять, а все-таки можна перебратися на той берег i доправитись до замку.

— Де ж це? Як? — спитали разом присутнi.

— А на Боярин i на Сидорiвку!

— Правда, правда, — погодились Качур i Довгонос, — могло бути й так.

— Так воно i є! — скрикнув у розпачi Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!

— Ну, мабуть, ще нi, — заперечив Качур. — Якщо вiн поїхав на Боярин i на Си-дорiвку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити…

— «Придумати», — пробурчав з досадою Лящ, — багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер пiймай його…

— Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марнi розмови, — сказав Качур.

— Правда, правда! — пiдтримали його всi присутнi.

— Я їду в Лисянку! — рiшуче сказав Петро.

— Нi, стривай! — спинив його Качур. — Тебе в Лисянцi добре знають, може виникнути пiдозра, а мiй хлопець служить там у палацi, от вiн i довiдається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий менi… Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, — коли що — впораються i вдвох; ви ж, панове, — звернувся вiн до селян, що прийшли з ним, — iдiть скорiше додому, сiдлайте коней i розсиптеся в рiзнi боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорiвку… розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхнi села нашi жиди?

Петро спробував був обстояти свiй намiр податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальнiй ухвалi. Товаришi роз’їхалися, i за кiлька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на вартi.

Тепер уже Петро не горiв од нетерпiння: душу його охопила якась похмура, дика злiсть. А втiм, як тiльки долинав гуркiт колiс, надiя знову спалахувала в його серцi, але пiсля кожного нового розчарування ця злiсть ставала все похмурiшою.

Дощ тим часом ряснiшав, киреї на Петровi й Лящевi понамокали й настовбурчились, наче дзвони.

Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помiчав нiчого: нi голоду, нi втоми, нi вогкостi, що пронизувала його, одна тiльки думка про те, що вiн малодушнiстю своєю занапастив i Сару, й себе, i все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.

Нарештi здалеку почувся гучний кiнський тупiт, i Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур i Довгонос. Обличчя в обох були стурбованi.

— Немає, нiде й не проїжджали, — заговорив Качур ще здаля, — а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцевi й iншим стерегти, i якщо тiльки вони з’являться, то зразу ж, не зволiкаючи, примусити Гершка замовкнути навiки. Тiльки навряд чи вiн тепер i поїде туди: пан губернатор з панiєю, панною i всiма панами вибираються кудись iз замку, допiру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятованi, але що робити?

— В погоню за ним! — нестямно скрикнув Петро. — Розшукати його слiди, в нього кованi конi.

— Слiди?! — перебив його Лящ. — Хоч би й були якiсь слiди, то цей дощ уже давно змив їх.

— Нi, нi, панове! Не можна це самим вирiшувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершкiв двiр теж не вадить.

— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершкiв двiр, i скликати всiх…

Товаришi поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розiрвалися й розпливлися по небу. Косе промiння сонця ринуло на землю, i все кругом заблискотiло.

— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, i дуже не рано!

На слова його нiхто не вiдповiв; усi були охопленi тривогою й страшним передчуттям.

Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворi. Швидко позiскакувавши з коней, вони змiшалися з юрбою.

— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.

— Та ось що! — вiдповiв йому один iз селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблi, а вiн зовсiм в iнший бiк подався!

— Як же так?

— А ось дивися сам, це ж вiн навмисне й лiсу розiбрав.

Селянин показав Петровi й товаришам його на розiбрану лiсу з того боку, куди вночi виїхав Гершко. Не могло бути нiякого сумнiву, що лiсу розiбрали тут саме з цiєю метою; на землi неподалiк валялася частина збруї, батiг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, i ще кiлька речей.

— Так i є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачi Лящ. — Ну от, а тепер шукай вiтра в полi!

— Авжеж, — обiзвалися голоси, — виїхав у степ, а потiм бiс його знає, куди повернув!

Не вiдповiдаючи нiчого на цi зауваження, Петро кинувся за лiсу, сподiваючись знайти хоч якi-небудь слiди.

—