Останній спадок - Андрій Новік

— Я розумію, як це звучить, але повір: у мене немає підстав брехати тобі. Та, чорт забирай, навіщо мені вбивати незнайомих людей?

— Знаєш… я, напевно, єдина, хто вірить тобі… не розумію навіть чому.

Я намагався усвідомити почуті слова, але марно.

— Ти про що?

— Уранці телефонував Віктор Петрович. Тебе звільнили, Даліборе. — Ірина добирала найменш дошкульні слова з лавини зневажливих промов моїх колег. — Він намагався опиратися (не будемо кривити душею, він підтримував тебе від моменту самогубства Максима), проте поступився перед тиском керівництва. Юрій під’юджував усіх проти тебе, мовляв, що від першої зустрічі вважав тебе підозрілим, що Крим показав, хто ти, а «Медіаваль» став просто підтвердженням.

— Не розумію…

— Вони заборонили тобі з’являтися в університеті. Поліція вже розставила там свої пости. — Жінка сиділа ще більш пригнічена за мене. — Загалом стежать не тільки за твоїм домом, а й за будь-яким місцем, куди б ти міг податися.

— Але ж чекай…

Ірина мовчала. Їй нічого було сказати.

— Даліборе, — самотня сльоза скотилася щокою, — будь ласка, заприсягнися, що мені ти не брешеш…

— НІ! — Я б усе віддав, аби вона повірила мені. — Що коїться, Ірино? Звідки вони про все дізналися? Ти їм розповіла?

Жінка змінилася на обличчі. Рвучко витерла сльозу й спідлоба гнівно поглянула на мене. Тієї миті мені понад усе закортіло висмикнути свій дурнуватий язик.

Ірина мовчки вийшла з кімнати, покинувши мене наодинці з моїми жалюгідними думками. Я знову все зіпсував. «Усе, як завжди, Даліборе. Час уже звикнути».

Біля ліжка лежав складений стосиком чистий одяг. Я навіть не запитував, що сталося з моїми речами. Та й речами їх тепер важко було назвати — заляпане бурою кров’ю лахміття.

— Пробач мені, будь ласка.

Ірина старанно мила посуд на невеликій Г-подібній кухні. Жінка так нещадно терла його, наче кожним зусиллям, кожним порухом намагалася прогнати геть нав’язливі спогади про вчорашнє свавілля реальності. Тиша вбивала. Мовчання розривало зсередини.

— Забудь, — відмахнулась Ірина.

— Не можу… Я по вуха винен тобі. Ти витягла мене з лайна й не тільки прихистила, а й залатала, погодилася заради мене обманювати колег. — Не реагуючи на мої слова, жінка продовжувала відмивати жир із тарілок. — Люди жахаються власної тіні. Бояться болю, що незримим батогом просвистить із темряви й зашморгом закрутиться на шиї. Вони бояться наглядача, що прийде й посвариться пальцем перед їхнім носом. Що їм зостається, окрім перелякано ховатись у закуток? Варто кілька разів випадково згадати правила та закони, лише раз указати на ката, і вони, підібгавши хвости, звиватимуться перед тобою, благаючи про милосердя. Я не звинувачую Віктора Петровича чи Юрія. Така поведінка типова. Та й до всього, і справді скидається на те, наче я скоїв усі ті злочини. Я б і сам себе здав за першої-ліпшої нагоди. Одначе не ти. Іро, ти порушила всі умовні закони заради мене. Це багато для мене означає. Пробач.

— Усе гаразд. — Ірина нарешті облишила посуд. — Не переймайся.

Я ковзнув поглядом по кухні й утупився в настінний годинник. 15:45.

— Дідько, — усе, що зміг витиснути занімілими губами, — то я так довго проспав?

— Так.

— Нічогенько так.

Я перевів очі на стіл, де стояли тарілки з гарячою яєчнею, присмаченою шматочками сосисок, та купкою запечених із салямі та сиром тостів. Поряд затишно причаїлася чашка чорної кави без молока. Мій живіт забурчав, голосно вимагаючи хоч якоїсь поживи.

Ірина вийшла з кухні, залишивши мене сам на сам зі сніданком і тривожними думками. Я оглядав кухню, кімнату, у якій відлежувався всю ніч, але не міг нічого пригадати. Учорашнього вечора не було в моїх спогадах. Ні деталей, ні емоцій.

Я старанно вимив за собою тарілку, поставив її до решти чистих і ще вологих, а потім дістав склянку й узявся готувати знеболювальне. Залив світло-жовтий зернистий порошок «Німесилу» гарячою водою й вмить уловив ніздрями кислий смак лимона. За два ковтки я випив увесь вміст склянки, відчуваючи, як тепло розтікається від горла до шлунка, і благаючи, аби клятий біль відступив.

Кімната Іри Дивульської була заставлена рамками з фото напрочуд густо: світлини виднілися на шафі, стінах, комоді, біля ліжка та підвіконнику. Кількома кроками я підійшов до тих, що висіли на стіні ліворуч од вікна.

— Мій колишній…

Я рвучко обернувся. У проході, витираючи руки сірим рушником, стояла Ірина.

— Там, біля мене, і його подружки, — тицьнула вона рукою на одне з трьох фото. — Бачиш?

З фото, зробленого років зо три тому, до мене всміхалося миле жіноче обличчя в хмарці хвилястого волосся. Ліворуч від жінки стримів на голову вищий чоловік із вугільно-чорним немитим волоссям. Легка щетина вкривала його обличчя сірим попелом.

— Жора.

— Таке собі ім’я.

— Як і сам він, — пирснула Ірина та підступила ближче, тепер ледь торкаючись грудьми моєї спини. — Приїхав із Росії до Львова в «Політехніці» навчатися. Там і познайомилися.

— Чому аж сюди?

— Не знаю, — здавалося, що вона і сумувала, і водночас злостилася від тих спогадів. — Розумієш, Даліборе, досі не знаю. Хоч ми й зустрічалися з ним два роки, я майже нічого про нього не знаю. А згодом він просто зник. Наївна дурепа, хіба ні?

— Зовсім ні. — Увесь цей час ми розмовляли, дивлячись на фото, немов уникаючи зорового контакту. — Він дурень, якщо покинув тебе.

Я тицьнув пальцем на безтурботне обличчя жінки праворуч.

— А це хто?

— Це якраз та, з ким Жора зник.

Вона знову замовкла. Здавалося, наче жінка ховала за тим мовчанням зневіру.

— Співчуваю…

— Ні-ні, — швидко перебила Ірина, — усе гаразд.

— Але чому ти зберігаєш це фото? Чому не викинеш?

— Я маю його за своєрідне нагадування.

— Нагадування про що?

— Що не все так чудово в цьому світі. Я народилася, на жаль, невиправною оптимісткою. Щодня підсвідомо вишукую щось хороше, навіть у багнюці.

— І як? Удається?

— Судячи з наявності фото, так. Хоча… — Ірина затнулася. Вона вагалася, чи говорити далі, чи змовчати.

— Що?

Ірина несміливо почала:

— Самогубство того… Максима… — хвильку повагалась, але після мого стверджувального кивка продовжила. — Через самогубство Максима я немовби замкнулася в собі. Даліборе, я проревіла два дні. І досі не можу стримувати емоцій. Бідний хлопець… Уявити не можу, що відчувають його батьки.

Вона дрібно тремтіла. Я не міг ні обійняти її, ні заспокоїти: заціпеніння та безсилля виявилися сильнішими. Схаменувшись, Ірина відступила від мене на крок і зазирнула в очі. Страх протверезив її.

— Ти мусиш дещо побачити.

Ми підійшли до журнального