Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Та тебе б у домовину,

Сивий дурню, одвести За чуприну! За чуприну!

— Ловка пісня, свате! — сказав винник, нахиливши трохи набік голову і повернувшись до голови, що остовпів на таке грубіянство. — Ловка! Негаразд тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами... — І знову поклав руки на стіл з солодкою якоюсь втіхою в очах, лаштуючись слухати іще, бо під вікном розлягався регіт і крики: «Знову! Знову!» Одначе гостре око вкмітило б одразу, що то не з подиву великого голова так довго зостається на одному місці. Так тільки старий, бувалий кіт дає часом нев-ченій іще миші бігати коло свого хвоста; а тим часом швидко укладає план, як перетяти їй дорогу до її нори. Ще єдине око голови пильно дивилося на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому, держалась за дерев’яну в дверях ручку, і раптом на вулиці зчинився крик... Винник, мавши серед багатьох своїх достоїнств іще й цікавість, похапцем набив тютюном свою люльку й вибіг на вулицю; та штукарі вже розбіглись.

«Ні, ти не вислизнеш од мене!» — кричав голова, тягнучи за руку когось у вивернутому вовною догори чорному кожусі. Винник, улучивши хвилину, підбіг заглянути в обличчя цьому порушникові спокою; та злякано відступив назад, побачивши довгу бороду й страшно розмальовану пику. «Ні, не вислизнеш ти од мене!» — кричав голова, продовжуючи тягти просто в сіни свого бранця, котрий, аж нітрохи не опираючись, спокійно йшов за ним, наче до себе в хату.

— Карпе, одчиняй комору! — сказав голова до десяцького. — Ми його в темну комору! А там розбудимо писаря, скличемо десяцьких, переловимо всіх оцих розбишак та сьогодні ж і резолюцію всім їм учинимо.

Десяцький забрязкав невеликим висячим замком у сінях і відчинив комору. Але саме в цей час бранець, скориставшись темрявою у сінях, раптом з надзвичайною силою вирвався йому з рук.

— Куди? - закричав голова, схопивши його ще міцніш за комір.

— Пусти, це я! — чувся тоненький голос.

— Не поможеться! Не поможеться, брате! Пищи собі хоч по-чортячому, не то що по-бабському, мене не одуриш! — і штовхнув його в темну комору так, аж бідний бранець застогнав, упавши на долівку, а сам голова у супроводі десяцького рушив до писаревої хати, і слідом за ними, як паровик, задимів винник.

Задумавшись, похнюпивши голови, ішли вони всі троє, — аж раптом, на повороті в темний заулок, разом скрикнули від сильного удару по лобах, і такий же крик одлунив у відповідь їм. Голова, примруживши око своє, побачив, вельми здивований, писаря з двома десяцькими.

— А я до тебе йду, пане писарю.

— А я до твоєї милости, пане голово.

— Чудеса завелися, пане писарю!

— Чудні діла, пане голово.

— А що?

— Хлопці казяться! Бешкетують цілими юрмами по вулицях. Твою милость величають такими словами... одно слово, сказати сором; п’яний москаль побоїться вимовити їх нечестивим своїм язиком. (Усе це худорлявий писар, у пістрових шароварах і в ка-мізельці дріжджаного кольору, супроводжував витягуванням шиї вперед і поверненням її тут же до попереднього стану). Саме був задрімав трохи, так трикляті волоцюги розбудили сороміцькими своїми піснями та грюкотом! Хотів я хорошенько приструнчити їх, та поки надів шаровари й камізельку, всі розбіглися врозтіч. Найголовніший їхній, проте, не викрутився. Виспівує він тепер у мене в тій хаті, куди колодників садовлять. Душа мені горіла пізнати, що воно за птиця, та пика замащена сажею, як у того чорта, що кує цвяхи для грішників.

— А як він убраний, пане писарю?

— У чорнім вивернутім кожусі, сучий син, пане голово.

— А чи не брешеш ти часом, пане писарю? Що, коли цей пройдисвіт сидить тепер у мене в коморі?

— Ні, пане голово! Ти сам, даруй на цім слові, обмилився трохи.

— Давайте світла! ми подивимося на нього!

Принесли світло, двері одчинили, і голова аж охнув здивовано, перед себе побачивши зовицю.

— Скажи, будь ласкав, — з такими словами вона приступила до нього, — чи не з’їхав ти ще з останнього глузду? Чи була в одноокій довбні твоїй хоч крихта мозку, як штовхнув ти мене до темної комори? Щастя ще, що не вдарилась я головою об залізний гак. Хіба ж я не кричала тобі, що це я? Схопив, клятий ведмідь, своїми залізними лапами, та й штовхає! А, бодай тебе на тім світі штовхали чорти!..

Останні слова винесла вона вже за двері, на вулицю, куди вийшла задля своєї якоїсь причини.

— Еге, я бачу, що це ти! — сказав голова, отямившись. — Що скажеш, пане писарю, чи не шельма ж той клятий шибеник?

— Шельма, пане голово.

— А чи не пора нам усіх тих збиточників прошко-лити гарненько та до чесного діла їх навернути?

— Давно пора, давно пора, пане голово.

— Вони, дурні, взяли собі... Що за нечиста сила! Мені здалося, що ніби зовиця кричить чогось на вулиці; вони, дурні, взяли собі в голову, буцімто я їм рівня. Вони думають, що я якийсь їхній брат, простий козак! — Тут голова відкашлявся і поглянув навколо з-під лоба, — бачилось, що лагодиться зняти мову об речах поважних. — Тисяча... отих клятих років, хоч убий, не вимовлю... ну, ще й якогось-то року, комисарові тодішньому, Ледачому, наказано було вибрати з-між козаків такого, котрий був би тямко-витіший од усіх. О! — це «о!» голова вимовив, піднявши пальця догори, — тямковитіший од усіх! цариці за провожатого. Я тоді....

— Що й казати! Це кожне вже знає, пане голово. Всі знають, як вислужив царської ласки. Признайся тепер, моя правда вийшла; таки узяв ти трохи на душу гріха, сказавши, що піймав того харцизяку у вивернутім кожусі?

— А щодо того диявола в вивернутім кожусі, то його, на науку іншим, забити в кайдани і покарати пам’ятково. Хай знає, що значить власть. Від кого ж голова й наставлений, як не від царя! А там доберемось і до інших