Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

ПРОБУДЖЕННЯ

— Невже ж це я спав? — сказав сам собі Левко, встаючи з невеликого горбка. — А так усе, наче живе, увіч бачилося. Дивно, дивно!.. — двічі промовив він, озираючись. Місяць, спинившись йому над головою, засвідчував північ; усюди тиша; од ставу дихало холодом; над ним сумно стояв ветхий будинок із зачиненими віконницями; мох та дикий бур’ян показували, що давно з нього пішли люди. Тут парубок розтулив жменю, що міцно була стиснута, коли він спав, і скрикнув від здивування, відчувши в ній записку. «Ех, коли б я та знав грамоти!» — подумав він, сяк і так її перед собою повертаючи. Тут іззаду щось зашуміло.

— Не бійтесь, просто й хапайте його! Чого поторопіли? Нас десятеро. Б’юсь об заклад, що це людина, а не чорт! — Так кричав голова до своїх, і Левко почув, що його вхопило враз кілька рук, із котрих деякі дрижали з ляку. — А скидай-но, приятелю, свою страшну личину! Годі тобі морочити людей! — промовив голова, вхопивши його за комір, і отетерів, вирячивши на нього око своє. — Левко, син! — скрикнув він здивовано, поточившись назад і опускаючи руки. — Це ти, собачий сину? Ач, чортяче насіння! Я думаю, що це за шельма, що за диявол вивернутий витіває штуки! Аж це, виходить, ти, неваре-ний кисіль твоєму батькові в горло, зволиш заводити по вулиці розбій, складаєш пісні! Еге-ге-ге, Левку! А що це? Видко, свербить тобі спина. В’яжіть його!

— Стривай, батьку! Велено тобі оддати цю от цидулу, — промовив Левко.

— Не до цидул тепер, голубчику! В’яжіть його!

— Стривай, пане голово, — сказав писар, розгорнувши записку, — комисарова рука!

— Комисарова?

— Комисарова? — проказали машинально десяцькі.

«Комисарова? Дивина! Ще чудніше!» — подумав

сам собі Левко.

— Читай, читай, — сказав голова, - що там пише комисар?

— Послухаємо, що пише комисар, — промовив винник, держачи в зубах люльку і добуваючи огню.

Писар одкашлявся й почав читати:

— «Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дойшло до нас, що ти, старий дурню, замість ізбирати старі недоїмки та пильнувати ладу на селі, одурів і твориш капості...»

— От, їй-богу, — перебив голова, — нічого не чую!

Писар почав ізнову:

— «Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дойшло до нас, що ти, старий дур...»

— Стій, стій! не треба! — закричав голова. - Я хоч і не чув, а проте знаю, що головного діла тут іще нема. Читай далі!

— «А з тої причини наказую тобі негайно женити твойого сина, Левка Макогоненка, на козачці з вашого таки села Ганні Петриченковій, а також полагодити мости по верстовім шляху і не давать обивательських коней без відома мого судовим паничам, хоч би вони їхали просто з казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я цей мій наказ не виконаний, то тебе одного візьму мені одвіт держати. Комисар, відставний поручник Козьма Деркач-Дришпановський».

— Ось воно! - сказав голова, роззявивши рота. — А чуєте, чуєте: за все голова має одвіт держати, отож слухатись! безперечно слухатись! А як ні, то вже зви-няйте... А тебе, — провадив він, повертаючись до Левка, — як такий є наказ від комисара, — хоч і чудно мені, яким побитом дойшло воно до нього, — я женю. Тільки спершу скуштуєш ти нагая. Знаєш, того, що висить на стіні біля покутя. Я обновлю її взавтра... Де ти взяв цю цидулу?

Левко, хоч і як зчудований, що так воно все несподівано повернулося, мав проте досить розуму вигадати в голові своїй іншу відповідь і втаїти справжню істину, яким чином дісталася записка.

— Я навідувався, — сказав він, — іще вчора звечора до міста й зустрів комисара; він саме вилізав з брички. Дізнавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку і звелів на словах сказати тобі, батьку, що заїде, як буде вертатись, до нас пообідати.

— Він це казав?

— Казав.

— А чуєте, — казав голова поважно та пишно, повернувшись до своїх супутників, — комисар сам своєю особою приїде до нашого брата, тобто до мене, на обід! О! — Тут голова підняв пальця догори і так наставив свою голову, мовби вона до чогось прислухалася. — Комисар, чуєте, комисар приїде до мене обідати! Як думаєш, пане писарю, і ти, свате, це ж не абияка честь? Чи не так?

— Іще, от скільки можу приглядати, — підхопив писар, — жоден голова не пригощав комисара обідом.

— Не всякий голова голові рівня, — проказав само-вдоволено голова. Рот йому скривився, і щось, наче тяжкий, хриплий сміх, схожий більше на гудіння далекого грому, зазвучало в його устах. — Як гадаєш, пане писарю, треба б для такого значного гостя дати наказ, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, ну, полотна, ще там чого... Га?

— А треба б, треба, пане голово!

— А коли ж весілля, батьку? — спитав Левко.

— Весілля? Дав би я тобі весілля! Ну, та для такого гостя... Взавтра вас піп і звінчає. Дідько з вами. Хай комисар побачить, що то значить справність. Ну, хлопці, тепер спать! Ступайте по домівках... Сьогод-няшній випадок нагадав мені той час, коли я... — При сих словах голова поглянув отим своїм поважним та значущим поглядом із-під лоба.

— Ну, тепер голова зачне вже розповідати, як віз царицю! — сказав Левко і швидким кроком та радісно поспішив до знайомої хати, оточеної низенькими вишнями. «Хай дасть тобі Бог Царство Небесне, добра та прекрасна панночко, — думав він про себе. — Хай тобі на тім світі вічно усміхається поміж янголами святими! Нікому не розкажу про диво, що сталося цієї ночі; тобі одній тільки, Галю, передам його. Ти одна тільки й повіриш мені і разом зі мною помолишся за упокій душі бідолашної втоплениці».

Тут підійшов він до хати: вікно було відчинене, проміння місяця проходило крізь нього і падало