Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

обважніла... «Ні, так я, бува, ще засну тут!» — казав він, стаючи на рівні ноги й протираючи очі. Оглянувся: ніч здавалася перед ним ще осяйнішою. Якесь дивне, п’янке сяєво домішалося до місячного блиску. Ніколи ще не доводилось йому такого бачити. Срібний туман повив усе навколо. Пахощі од розквітлих яблунь і нічних квітів лилися по всій землі. Зачудовано дивився він у непорушні води ставу; старовинний панський дім, униз дахом перекинутий, видно було в ньому виразно, в якійсь осяйній величі. Замість похмурих віконниць визирали веселі скляні вікна та двері. Крізь чисті шиби мигтіла позолота. І враз здалося, ніби вікно одчинилось.

Затамувавши дух, ані ворухнувшись і не одводячи очей від ставу, він, здавалося, переселився в глибочінь його і бачить: спершу білий лікоть виткнувся у вікно, потім виглянула привітна голівка з блискучими очима, що тихо зоріли крізь темно-русі хвилі во-лоссся, і обперлась на лікоть. І бачить: вона киває злегенька головою, вона махає, вона усміхається... Серце його вмить забилось... Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він од ставу і поглянув на будинок: похмурі віконниці були одчинені; шиби сяяли проти місяця. «От як мало слід покладатися на людський поголос, — подумав він сам собі. — Дім новісінький; фарби, наче сьогодні його пофарбовано. Тут живе хтось!», — і мовчки підійшов він ближче, але все було в ньому тихо. Потужно й дзвінко перегукувалися величні солов’їні співи, і коли вони, здавалось, умирали в солодкій знемозі, чути було шелест і сюрчання коників чи гудіння болотяного птаха, що б’є слизьким носом своїм у широке водне дзеркало. Солодку якусь тишу й роздолля відчув Левко у своєму серці. Настроївши бандуру, заграв він і заспівав:

Ой ти, місяцю, мій місяченьку!

І ти, зоре ясна!

Ой, світіть там по подвір’ї,

Де дівчина красна.

Вікно тихо одчинилось, і та сама голівка, котрої відображення бачив він у ставу, виглянула, уважно дослухаючись пісні. Довгі вії її були півопущені на очі. Вся вона була бліда, як полотно, як сяйво місячне; та яка ж чудна, яка прекрасна! Вона засміялась... Левко здригнувся.

— Заспівай мені, молодий козаче, якої-небудь пісні! — тихо мовила вона, схиливши свою голову набік і опустивши зовсім густі вії.

— Якої ж тобі заспівати, моя ясна панночко?

Сльози тихо покотились по блідому виду її.

— Парубче, — казала вона, і щось незбагненно зворушливе вчувалося в її мові. — Парубче, знайди мені мою мачуху. Я нічого не пошкодую для тебе. Я оддячу тобі. Я тобе щедро й розкішно винагороджу. У мене є зарукавники, шовком мережані, є й коралі й намисто дороге. Я подарую тобі пояса, перлами внизаного. У мене золото є... Парубче, знайди мені мою мачуху! Вона страшна відьма: мені не було від неї спокою на білому світі. Вона мучила мене; силувала працювати, як просту наймичку. Глянь на обличчя: вона вибавила рум’янці своїми нечистими чарами зі щік моїх. Глянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони нізащо не змиються, ці сині плями од залізних пазурів її. Глянь на білі ноги мої: вони багато ходили, не по килимах тільки — по піску гарячому, по землі сирій, по колючому терні вони ходили; на очі мої, глянь на очі: вони світа не бачать за сльозами... Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!..

Голос її, що залунав був гучніше, затих. Ручаї сліз покотились по блідому виду. Якесь тяжке, сповнене жалощів і туги почуття стислося в грудях парубка.

— З дорогою душею зробив би я для тебе все, моя панночко, - сказав він, серцем умліваючи, — та як мені, де її найти?

— Глянь, глянь, — швидко промовила вона, — вона тут! вона на березі водить танок із моїми дівчатами і гріється проти місяця. Та вона лукава й хитра. Вона прийняла подобу втоплениці; проте я знаю, проте я чую, що вона тут. Мені тяжко, мені душно від неї. Я не можу через неї плавати легко та вільно, як риба. Я тону й падаю на дно, мов ключ. Відшукай її, парубче!

Левко поглянув на берег: у тонкім срібнім тумані миготіли легкі, мов тіні, дівчата в білих, як уквітчана конваліями лука, сорочках; разки золотого намиста, коралі, дукачі полискували їм на шиях; та вони були

бліді; тіло їхнє наче було вирізьблене з прозорих хмарок і ніби світилося наскрізь при срібному місяці. Коло дівоче наблизилося до нього. Почулись голоси.

— Нумо у ворона, нумо гратися у ворона! — зашуміли всі, наче очерет прибережний, коли торкнути його під тихий час присмерку легкими устами вітру.

— Кому ж бути за ворона?

Кинули жеребок - і одна дівчина вийшла з кола. Левко взявся придивлятись до неї. Обличчя, одіж, все на ній таке саме, як і на тих. Помітно тільки було, що вона неохоче грала цю роль. Дівочий гурт витяг-ся довгою ниткою і прудко втікав од хижого ворога.

— Ні, я не хочу бути вороном, — сказала дівчина, знеможена від утоми. — Мені шкода одбирати курчат у бідної матері!

«Ти не відьма», — подумав Левко.

— Хто ж буде за ворона?

Дівчата знову зібралися, хотіли кинути жеребка.

— Я буду вороном, — заохотилась одна із середини.

Левко почав пильно-пильно вдивлятися в обличчя їй. Прудко й сміливо гналася вона за ключем дівочим і кидалась на всі боки, щоб упіймати свою жертву. Тут Левко став примічати, що тіло її не так світилось, як в інших: всередині його виднілося щось чорне. Зненацька пролунав крик: ворон кинувся на одну з гурту, схопив її, і Левкові привиділось, ніби в неї випустилися кігті і на обличчі зблиснула люта радість.

— Відьма! — сказав він, раптом показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку.

Панночка засміялась, і дівчата, кричачи, повели за собою ту, що вдавала ворона.

— Чим же винагородити тебе, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти кохаєш Ганну; та суворий батько твій заважає тобі побратися з нею. Він тепер не стане на заваді; візьми, одцай йому цю записку...

Біла рученька простяглась, обличчя її дивно якось засвітилось і засяяло. З незбагненним трепетом і млосним серцебиттям схопив він записку і... прокинувся.

VI