Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

на сплячу перед ним Ганну; голова її сперлася на руку; щоки тихо полуменіли: уста ворушились, невиразно промовляючи його ймення. «Спи, моя красуне! Нехай присниться тобі все, що є луччого на світі; та й те не буде краще за наше пробудження!» Перехрестивши її, зачинив він віконце та й пішов тихенько. Незабаром усе поснуло на селі; один тільки місяць так само осяйно та чудово плив у безкраїх просторищах розкішного українського неба. Так само торжественно дихало у високостях, і ніч, божественна ніч, велично догорала. Така сама прекрасна була земля в дивовижнім срібнім сяєві; та ніхто вже не милувався з того, не пив тієї розкоші: все огорнув сон. Інколи тільки переривалося мовчання гавкотом собак, і довго ще п’яний Каленик вештався поснулими вулицями, шукаючи своєї хати.

Запропаща грамота

Бувальщина, яку розповів дячок ***ської церкви

Так ви хочете, щоб я вам ще розповів про діда? Добре, чому ж не потішити оповідкою! Ох, старовина, старовина! Що за радість, що за втіха впаде на серце, як почуєш про те, що давно, давно, і року йому і місяця нема, діялось на світі! А як вплутається ще який-небудь родич, дід або прадід, — ну, тоді і рукою махни: бодай я похлинувся за акафістом великомучениці Варварі, коли не привиджується, мовби сам усе те робиш, - неначе вліз в прадідівську душу або прадідівська душа гуляє в тобі... Ну, мені нема гірш, як оті наші дівчата та молодиці: з’явись тільки їм на очі,- зараз: «Хомо Григоровичу, Хомо Григоровичу! а нуте, яку-небудь страховинну казочку! ось нуте-бо, нуте!» тара-та-та, та-та-та, — і почнуть, і почнуть... Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться з ними потім у постелі. Адже ж я знаю, що кожна тремтить під укривачкою, мовби її пропасниця трясе, і рада б з головою влізти в кожух свій. Дряпне об горщик миш, сама як-не-будь зачепить ногою кочергу — крий боже! — і душа в п’ятах. А на другий день, як нічого не було, чіпляється знову: розкажи їй страшну казку, та й годі!

— Що ж би таке розказать вам? Одразу і не навер-

'Переклали Михайло Обачний [Косач) і Леся Українка. Вперше надруковано: Вечерниці (Оповідання М. Гоголя). — Львів, 1885. Друкується за виданням: Огнений змій. — К., 1990.

зеться на думку... Так, розкажу я вам, як відьми грали з покійним дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, люди добрі, не збивайте з пантелику, а то такий кисіль вийде, що сором буде в рот взяти! — Покійний дід, треба вам сказати, був не з простих за свого часу козаків. Знав і твердо-он-то3 і словотитлу4 поставити. У свято одчеше, було, апостола так, що тепер і попович інший нехай сховається! Ну, самі знаєте, що в тодішні часи, коли зібрати зо всього Батурина письменних, то нічого було б і шапки підставлять, — в одну жменю можна було б усіх убгати. Тож-то нічого і дивуватись, що всякий, хто, було, зустрінеться, вклонявся дідові мало не в пояс.

Одного ж разу здумав вельможний гетьман послати за чимось до цариці грамоту; тодішній полковий писар - от, лиха година його знає, прозвища не згадаю... Вискряк не Вискряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцьок не Голопуцьок... знаю тільки, що якось чудно починається те мудроване прозвище, — покликав до себе діда і сказав йому, що от виряджає його сам гетьман посланцем з грамотою до цариці. Дід не любив довго збиратися: зашив грамоту в шапку, вивів коня, почоломкався з жінкою та з двома своїми, як він їх звав, поросятами, з котрих один був рідний батько хоч би й вашому оповідачу; і зняв за собою таку куряву, неначе п’ятнадцять хлопців заходились гратись посеред вулиці в «кашу». На другий день, ще четверті півні не співали, дід уже був у Конотопі. На ту пору там був ярмарок: люду по вулицях такого, що аж в очу миготіло. Оскільки ж була рання пора, то все дрімало, простягшись на землі. Коло корови лежав гульвіса-парубок з почервонілим, як отой снігур, носом; оддалік хропла, сидячи, перекупка, з кремінями, з синькою, дробом та бу-

бликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самісінькій дорозі простяг свої ноги бородатий москаль з поясами та з рукавицями... Ну, всякого зброду, звичайно, як на ярмарку. Дід спинився, щоб роздивитись гаразд. Тим часом по ятках почало потроху ворушиться: жидівки почали бряжчати пляшками; дим покотив то там, то сям кружальцями, і дух від гарячих сластьон розійшовся по всьому ярмарку. Дідові спало на думку, що в нього нема ні кресала, ні тютюну напоготові: от він і пішов вештатися по ярмарку. Не вспів же він ступити і двадцяти кроків — як назустріч йому запорожець. Гульвіса, по виду знати! Червоні, як жар, шаровари, ясний барвистий пояс, при боку шабля і люлька з мідяним цепком по самі п’яти, — запорожець, та й годі! Ех, людці були! стане, випростається, поправить рукою молодецькі вуси, цокне підковами — та й ушкварить! та ще як ушкварить: ноги витинають, мов те веретено в баб’ячих руках; мов той вихор; торкне рукою по всіх струнах бандури та враз, узявшись у боки, і летить навприсяди: утне пісні — гуляй душа!.. Ні, минули вже тії часи: не бачити вже більше запорожців!.. От так зустрілись. Слово по слову, чи довго пізнатися? Почали балакати, калякати, так що дід був уже зовсім і забув про своє подоріжжя. Пиятика почалась, як на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, наостанку надокучило бити горшки та шпурляти в людей грошима. Та й ярмаркові ж не вік стояти!

От умовилися нові товариші, щоб не розлучатися і дорогу держать укупі. Було давно надвечір, коли вони виїхали в поле. Сонце пішло на спочинок, де-не-де горіли замість нього червоні пасма; наоколо миготіли ниви, як празникові плахти чорнобривих молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені напали. Дід та ще другий приплентач-гульвіса подумали вже, чи не біс засів у нього. Звідкіля що й бралось! Приведенції та пригоди розказував такі чудні, що дід разів скілька хапався за боки та мало живота не надірвав од сміху. Тільки ж у полі дедалі все більше сутеніло, а разом з тим ставала безладніш молодецька мова. Далі оповідач наш зовсім замовк і здригався при найменшому шелесті!

— Еге-ге,