Білі зуби - Зеді Сміт

Поппі посміхнулася; ця прекрасна посмішка, що так підкреслювала природну красу її обличчя — у цій посмішці, подумав Самад, було щось таке, у чому не було гріха, щось чистіше і краще, ніж те, що вони чинили.

— Дуже мило, — сказала вона.

Уже далеко на вулиці, за п’ять хвилин ходи до адреси, записаної у їхніх зошитах, Айрі все ще почувалася пошитою в дурні, і їй хотілось відігратися.

— Моє, — сказала вона, показуючи на старезний скутер, спертий коло метро Кензал Райз. — Моє і моє! — вона показала ще на два ВМХ біля першого.

Міллат і Маджід моментально включилися. «Володіння» чимось на чиюсь вимогу, наче новоприбулий колонізатор, володіння чужими речами на вулиці було їхнього улюбленою справою.

— Ну на шо мені оце-о гівно, друзяко? — сказав Міллат з ямайським акцентом, який діти всіх національностей вживали, щоб висловити зневагу. — Осьо моє, — додав він, показуючи на розкішний, блискучий червоний МG, який уже заїжджав за ріг. — І оце осьо-о! — закричав він, тикнувши перед Маджіда в ВМW, що пронеслося повз. — Дядьку, оце моє, — сказав він Маджіду, хоч той і не суперечив. — Тільки так.

Айрі, трохи збита з пантелику таким поворотом подій, відвернулась від дороги і глянула на землю, і її раптом осінило.

— Моє — оце!

Маджід і Міллат спинилися й ошелешено подивилися на бездоганно білі «Найки», які тепер належали Айрі (один з червоною міткою, другий із синьою; такі красиві, що, як сказав Міллат, хочеться повіситися), неважливо, що невтаємниченому оку здалося б, що «Найки» йшли собі до Квінс Парк, мов приклеєні до високого підлітка з акуратними дредами на голові.

Міллат заздрісно кивнув:

— Твоя взяла. Я сам хотів би мати такі-о.

— Моє! — сказав раптом Маджід, вказуючи брудним пальцем кудись вгору, де у вітрині крамниці стояв хімічний набір чотирьох футів завдовжки, із підстаркуватим телевізійним обличчям на упаковці.

Він тикнув пальцем у вітрину:

— Ух ти! Оце моє!

Пауза.

— Оце? — недовірливо перепитав Міллат. — Оце? Хімічний набір?

Поки Маджід зрозумів, що відбувається, дві долоні голосно бацнули його по чолу і почали терти, аби привести до тями. Маджід кинув на Айрі благальний погляд а ля «і ти, Бруте», знаючи, що це марна справа. Ніякої справедливості у майже десятилітніх не існує.

— Дурня! Дурня! Така фігня!

— Але ж містер Гамільтон… — простогнав Маджід з-під ваги дурні. — Ми вже прийшли. Ось його будинок. Це тиха вулиця, не треба так кричати. Він старий.

— Якщо він старий, то мусить бути глухий, — сказав Міллат. — А якщо він глухий, то він не чує.

— Так не можна. Старим людям це важко. Нічого ви не розумієте.

— Він, напевне, дуже старий і не зможе сам вийняти продукти із сумок, — сказала Айрі. — Треба вийняти їх і віднести в руках.

На цьому і погодилися, тож трохи часу пішло на прилаштування їжі на руках та інших можливих згинах і вигинах тіла так, щоб «здивувати» містера Дж. П. Гамільтона щедрістю їхнього доброчинства, коли він відчинить двері. Містер Дж. П. Гамільтон направду здивувався, коли, відчинивши двері, побачив перед собою трьох кольорових дітлахів, по самого носа нав’ючених пакетами. Такий же старий, якого вони уявляли собі, але значно вищий і чистіший, він прочинив двері і, тримаючи свою обплутану синіми венами руку на ланцюжку, висунув кучеряву голову в щілину. Айрі здалося, він був схожий на благородного, хоч і підстаркуватого орла: пучки сивого волосся, немовби пір’я, стирчали з вух, манжетів і вирізу светра, одне пасмо впало на лоб, пальці міцно тримали ланцюжок, наче кігті, і він був добре вбраний, як на стару англійську птаху в Країні Чудес, — замшева камізелька і твідовий піджак, годинник на золотому ланцюжку. Він виблискував, як та сорока, — від голубих вогників оченят, прикритих біло-червоними повіками, до відблиску печатки на пальці, чотирьох срібних медалей просто над серцем і сріблястого ріжка конверта ВМС, що визирав із нагрудної кишені.

— Будьте такі ласкаві, — долинув до них голос чоловіка-птаха, голос, у якому навіть діти вчували належність до іншого класу, іншої ери. — Мушу попросити вас забиратися з-під моїх дверей. У мене немає грошей чи чого іншого; тож, якщо ви хочете щось украсти або щось продаєте, боюсь, ви будете розчаровані.

Маджід виступив уперед, намагаючись потрапити в поле зору старого, ліве око якого, голубе, наче те розсіяння Рейлі, дивилося кудись повз них, а праве заледве відкривалося під вагою навислої зморщеної шкіри:

— Містере Гамільтон, якщо пам’ятаєте, нас послала школа, а це все…

Старий сказав «до побачення» так, ніби промовляв це до літньої тітоньки, що ступала на підніжку поїзда, потім ще раз повторив, і через дві смуги дешевого непрозорого скла на закритих дверях діти побачили довгу розмиту, наче від спеки, постать містера Гамільтона, що повільно віддалялася коридором, аж поки її коричневі обриси не злилися з такими ж обрисами хатнього начиння, і врешті все зникло.

Міллат стягнув свій Томітронік на плечі і, зсунувши брови, схопив кулачком дверний дзвінок і смикнув його вниз.

— Може, — припустила Айрі, — він не хоче продуктів?

Міллат на мить відпустив дзвінок:

— Він мусить їх хотіти. Він сам просив, — буркнув він, з усіх сил смикаючи за дзвінок. — Господній урожай, чуєте? Містере Гамільтон! Містере Гамільтон!

І тоді процес зникнення повільно повторився у зворотному порядку, старий відділився від