Білі зуби - Зеді Сміт

— Щоб ти знав, це не мене пошили в дурні, це вас пошили в дурні, бо це для містера Гамільтона…

— Наша зупинка! — вигукнув Маджід, зриваючись на ноги і надто наполегливо тиснучи на кнопку.

— Якби хтось мене послухав, — сказав один обурений пенсіонер іншому, — котились би вони всі назад до їх…

Але ці найдавніші у світі слова раптом загубилися між дзвінком і тупотінням ніг, аж поки не затихли разом із виплюнутою жуйкою під сидінням.

— Дурня, дурня, така фігня, — виспівував Міллат.

Трійця скотилася східцями автобуса.

А 52-й автобус ходить в обидва боки. Від Віллесденського калейдоскопа ви можете сісти і поїхати на захід, як це зробили діти; через Кензал Райз, до Портобелло, до Кінгсбріджа, спостерігаючи, як кольорові тіні поступово інкрустуються в біле світло міста; а можете поїхати на схід, як це зробив Самад; Віллесден, Долліс-Гілл, Гарлесден, із жахом спостерігаючи (якщо ви схожі в цьому на Самада, якщо все, що ви дізналися про місто, зводиться до того, що ви переходите вулицю, якщо бачите на ній кольорового), як біле розчиняється в жовтому, а жовте стає коричневим, а потім ви під’їжджаєте до Гарлесден-Клок, подібного до статуї королеви Вікторії в Кінгстоні, — висока каменюка, оточена чорним.

Самад дуже здивувався, так, здивувався, коли вона прошепотіла «Гарлесден», поки він стискав її руку після поцілунку — він усе ще відчував той поцілунок на своїх губах — і питав, де б вони могли побачитися, подалі звідси, зовсім далеко звідси («Мої діти, моя жінка», — безпорадно пробелькотів Самад); він чекав почути «Іслінгтон» чи «Західний Гемпстед», або хоч «Шотландські котеджі», натомість вона сказала: «Гарлесден. Я живу в Гарлесдені».

— Район Стоунбрідж? — сполохано перепитав Самад; яким же винахідливим був Аллах, обираючи кару, Самад уже уявляв себе зверху на коханці, зі зрадницьким чотиридюймовим ножем у спині.

— Ні, але недалеко звідти. Ти хочеш зустрітися?

Самадів рот був наче самотній стрілець на порослому травою горбі, який стріляє собі у скроню і водночас відчуває, як росте його могутність.

— Так. О, чорт забирай! Так.

Тоді Самад поцілував її знову, перетворюючи щось відносно чисте у щось інше, накриваючи її груди своєю лівою долонею і смакуючи її затриманий від насолоди подих.

А потім вони проговорили короткий діалог, обов’язковий для тих, хто бреше, щоб відчувати себе меншими брехунами.

— Я не мав права…

— Я не знаю, як це…

— Ну, нам треба зустрітися, принаймні, щоб обговорити, що ста…

— Справді, те, що сталося, треба обгово…

— Бо тут таки щось відбулося, але…

— Моя дружина… мої діти…

— Нехай мине деякий час… через два тижні, у середу? 16:30? Гарлесден-Клок?

Хоча б пунктуальність у цьому сороміцькому карнавалі Самадові не зрадила: о 16:15 він вийшов з автобуса, і йому залишилось 5 хвилин, щоб заскочити в «макдональдсівський» туалет (біля якого стояли чорні охоронці, чорні охоронці, щоб не впускати чорних) і перебратися з ресторанної форми в темно-синій костюм із V-подібним вирізом та сіру сорочку, в кишені якої був гребінець, щоб привести до ладу густе волосся. Тоді це буде 16:20, п’ять хвилин, щоб забігти до кузена Хакіма і його дружини Зінат, які торгували в місцевій крамниці «1 фунт + 50 пенсів» (із тих, що нібито продають усі товари не вище за цю ціну, але насправді це мінімальна ціна) і які мали б забезпечити йому алібі в разі чого.

— Самаде Мія, о! Такий красень сьогодні, це не може бути просто так!

Зінат Махал: рот такий величезний, як Блеквольський тунель, і Самад на нього розраховував.

— Дякую, Зінат, — сказав Самад, роблячи навмисно нещиру гримасу. — А щодо причини… Ну, навіть не знаю, чи казати.

— Самаде! Мої уста — могила! Що б ти мені не сказав, це в мені і помре.

Що б ви не сказали Зінат, це неодмінно активувало телефонну лінію, навантажувало антени і запускало радіохвилі і сателітки, аж поки сигнал не приймали далекі-далекі цивілізації з далеких-далеких планет.

— Ну, якщо чесно…

— Заради Аллаха, розкажи! — зойкнула Зінат, мало не лягаючи на прилавок, щоб краще розчути поголоси. — Куди ти вибрався?

— Ну… я маю зустрітися з одним чоловіком з Парк Роялю з приводу страхування. Я хотів би, щоб Алсана була добре забезпечена після моєї смерті, але ж! — сказав він, помахуючи пальцем біля носа своєї слухачки, сяючої від цікавості, вкритої прикрасами, занадто нафарбованої. — Я не хочу, щоб вона знала! Думки про смерть дуже засмучують її, Зінат.

— Ти чув, Хакіме? Деякі чоловіки хвилюються за майбутнє своїх дружин! Ну, давай же, йди, не маю права тебе затримувати, братику. І не хвилюйся, — закричала вона йому навздогін, одночасно сягаючи своєю рукою з довжелезними, аж загнутими нігтями, по телефон. — Я й словом не обмовлюся при Алсі.

Алібі забезпечене; залишалось три хвилини, щоб вирішити, що літній чоловік може принести молодій дівчині; щось таке, що літній темношкірий чоловік приніс би білій дівчині на роздоріжжя чотирьох чорних вулиць; щось, що було б до речі…

— Кокос?

Поппі Барт-Джонс взяла волохатий м’ячик у руки і розгублено подивилась на Самада.

— Це така специфічна річ, — нервово почав Самад. — Із соком всередині, але тверде, як горіх, чорне і старе зовні, біле і свіже всередині. Непогане