Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
Вхідні двері, прикрашені зелено-червоним різдвяним віночком, мали невеличке віконечко. Товста шибка спотворювала вид, але я, приставивши око до віконця, начебто розрізнила обриси далекої вітальні, слабеньке світло торшера вдалині, диван…
- Там світло горить,- обернулась я до Петрика.- Вдома точно хтось є.
- Не факт,- відмахнувся Петрик.- Торшери програмують так, щоб вони загорялися, коли сутеніє. Щодня в інший час в залежності від погоди - це щоб збити можливих злодіїв із пантелику.
- І ті збиваються?
- Хіба що зальотні.
Хто б сумнівався, що злодії в Буремній Затоці анітрохи не дурніші, ніж в Україні!
Треба просто наважитись і подзвонити. Зрештою, ніхто ж не вкусить мене, якщо я просто подзвоню? Ми спитаємо про Ожавашко - і все. І може, навіть не виставимо себе на посміховисько перед колишнім мером міста… Я вже поклала руку на сріблястий ґудзичок, коли Петрик жестом зупинив мене.
Я обернулася - Петрик випорпав зі снігу кругле дзеркальце в синьому пластиковому кожушку. Звичайне дівчаче дзеркальце. Але чому Петрик так зосереджено його роздивляється?
- Ти чого? - прошепотіла я.
Замість відповіді Петрик подмухав на дзеркальце і протер. Воно заблищало. У світлі ліхтаря, який горів над ґанком Лео Дана, я побачила червоний орнамент на синьому кожушку.
І нарешті я все збагнула - Петрик певен, що люстерко належало Ожавашко!
- Ти гадаєш,- промовила я,- його загубила Ожавашко?
- Сто відсотків. Або кинула навмисне - як знак. Як вона кинула шкіряний браслет у тому бараці в лісі, де її тримали… Подивись на традиційний орнамент - такі дзеркала не купиш у першій-ліпшій крамниці. Напевно, його можна придбати в крамниці сувенірів у місті, і коштуватиме воно не менш як десятку. Та найпевніше, що воно походить із резервації, і красна ціна йому там - «місяць».
- Якщо на папірці Ожавашко справді записала ініціали Лео Дана, якщо вона сюди приходила, то Лео Дан точно знає, куди вона подалася потім! Я дзвоню.
- Або нікуди не подалася зовсім…- наче сам до себе пробурмотів Петрик. Моя рука завмерла над ґудзиком дзвоника.
Петрик відступив від ґанку та втупивсь у вікно по ліву руч. Я перевела погляд. На шибці синіла наліпка з білим написом: «Сигналізація». Будинок на охороні - ще б пак: така поважна кам’яниця! Але чому Петрик так замислено роздивляється цю наліпку? Він же не планує…
- Ні! Ти ж не збираєшся?…
Петрик відступив іще на крок і попрямував уздовж будинку. Перш ніж я спохопилася, його чорне пальто зникло за рогом. Я зістрибнула з ґанку і, навіть не пригинаючись попід високими вікнами, помчала за ним. За рогом я мало не наштовхнулася на Петрикову спину - він завмер за півкроку від вузького горизонтального віконця, що вело кудись у глибокі підвали багатого маєтку.
- Що ти хочеш робити? - поторсала я за рукав поважного викладача Університету, який вочевидь на хвильку призабув про свій високий статус у суспільстві.- Хата на охороні!
- Зазвичай,- відгукнувся замислено професор Аніт, заправляючи за вуха довгі чорні пасма, що у світлі ліхтарів вилискували червоним,- на підвальні віконця сигналізації не ставлять.
Я хапнула ротом повітря. Тобто як це? Вибірковий захист? Чи охоронні фірми вважають, що в Буремній Затоці всі злочинці такі грубі - просто не пролізуть у довгасте підвальне віконце?
Петрик звів очі догори й затримав погляд на іншому вікні. Я теж глянула туди - вузька вертикальна шибка. Але не така вже й вузька, щоб у неї я, скажімо, не могла пропхати свій тулуб навіть у зимовій пуховій курці.
- В туалетах теж не ставлять сигналізації,- повідомив Петрик.
- Але ж шибка все одно зачинена!
- У тому-бо й справа!
Петрик пересунувся до наступного підвального віконця й легенько буцнув його носаком черевика. Зачинене. Наступне. Теж зачинене.
- Петрику, не дурій! - намагалась я укоськати авантюриста.- За бортом мінус сорок - хто лишатиме шибки відчиненими?
Петрик методично рухався по периметру будівлі, торгаючи вікна. На задній двір виходила величезна скляна веранда - десь у глибинах дому слабенько пробивалося світло. Мені причулося, що долинає звук увімкненого телевізора - вдома точно хтось був. Боже, що я тут роблю і де мої речі?!
Ми ще раз повернули за ріг - тут двері вели до гаража. Петрик поторсав ручку - замок надійно замкнений. Поруч із дверима - ще одне підвальне віконце. Мій вар’юватий супутник присів коло нього навпочіпки й просунув руку в якусь щілину.
Вмить я опинилася поруч. Петрикова наполегливість була винагороджена - віконце ледь відхилене.
Але як ми зможемо відчинити його, якщо воно закріплене під таким кутом? В Буремній Затоці вікна в старих будинках їздили праворуч-ліворуч, як двері в купе, але в нових відхилялися назовні. Проте для цього треба було крутити спеціальну ручку, і стулка на кріпленні потроху повзла вперед.
- Далі що? - спитала я саркастично.
- А далі дуже просто.
Петрик глибше просунув руку всередину й щось там полапав. Зігнувшись у три погибелі, він довго навпомацки вовтузився, а тоді вчулося легеньке клацання, і шибка обвисла, притискаючи Петрикове зап’ястя. Злодій стиха охнув, і я миттю підхопила раму і знову відхилила вгору.
- Що ти вдіяв?
- Ти ж не гадала,- відповів Петрик питанням на питання,- що рама закріплена намертво?
Чи варто зізнаватися - саме так я і гадала? Особливо після того, як в одному готелі була виявила, що вікна в кімнатах узагалі не відчиняються - автоматична система кондиціювання дозволяла значно зекономити на віконній фурнітурі.
Петрик пошукав очима навкруги й помітив попід сходами, що вели на веранду, дерев’яну скриню з піском, щоб посипати обледенілі доріжки. Хекаючи від натуги, він допхав скриню до віконця й підпер стулку. Хвилина розплати неминуче наближалася - зараз
