Засвіти - Андрій Хімко

— Сабрі, пане сотнику! Полонений в отамана,— пояснив хлопець, помітивши питання в очах навчителя.

— Гостра шабля в козака — то половина успіху завжди...— не втримався не висловитись сотник.— Ну, продовжуй!..— Ніби стримав себе він.

— Слухаю, пане сотнику! — Пішов знову скачем Іванів буланий.

Вправи тривали довго. Юнаки старанно виконували свої обов’язки, ставили нові вішки, стинали їх і поновлювали, толочачи травостої уже притомленими кіньми...

— Гостра шабля в козака — то половина успіху, кажу,— повторив сотник знову в гурті усіх молодиків, що зупинилися за наказом навчителя.— Тепер Сірко хай їде першим, а ви ширше відкривайте очі та придивляйтеся. Як порубаєте й ці вішки, в той бік їдучи, то назад повертайтеся навперегін, під твоєю, Одуде, орудою, так, ніби ви тікаєте від напасників. Бо втікання від ворога також непроста штука... Почали!..

Пари знову понеслися травостоєм до вибалка, і лише згодом Шуліка завважив, як виладнувалися вони на пагорбку, видно, ждучи наказу Одуда про перегонний побіг від уявних бусурменів. Якусь мить там не було ладу, але ось таки дав раду всім молодик, ряди зрушили, зірвалися з місця і понеслися в безладді прямо на нього.

Іван, зачувши наказ, помітив, як виструнчена лава заколихалася, рвонулась вигнутою лінією вперед і поступово, ледь помітно, лишилася десь позаду за видносвітом очей, повнячи його груди радістю. Мелькала лише голова червоного Нечаєвого коня, як тінь причеплива, і трохи позаду — мишаста під Квочкою, та й вони, слава богу, зникли неподалік від сотника, що наглядав з коня за вправою молодиків.

— Добре тікаєш, ковінька його матері, хлопче,— поплескав буланого Шуліка, як усі зупинилися, щоб послухати навчителя.— А ось що не оглядаєшся зовсім назад, то зле... Треба знати всяку мить, що з ворогом і де він... Тепер будете арканити по черзі он ту віху. Відв’язати всім аркани! Підготуватися до вправи!.. Та не зламайте і не зваліть її. Той, хто заарканить віху, мусить умліока наблизитися, зняти петлю з неї і від’їхати якомога скоро обіч, щоб дати іншому можливість зробити те саме. Чи всі зрозуміли мій загад?.. За Нечаєм — скачем руш!..

Подарований Кривошапкою аркан Іван аж тепер по-справжньому оцінив. Він був легший за січові, сиром’ятні чи шнурові, навішені на кожне сідло конюшим, кидькішим за них і зручнішим. Та в ньому була і вада, бо знімався він тяжче, і Сірко, усім на радощі, затримав вправи, возячись коло тугої петлі.

— Розв’язувати на ворогові петлю можна й повільно,— утішив Івана по скінченні вправи Шуліка, вибиваючи люльку.— То не біда, хлопче, коли ти її на комусь розв’язуєш, а не хтось на тобі... Перепочили трохи?.. Сідайте на коні і по двоє будете стягати один другого із кульбак. Як хто зуміє, так хай і діє. Усе дозволяється. Отож — починайте!.. По два!.. По два!.. Та роз’їдьтеся ви геть!.. Чого згустилися?!

Хлопці чубилися, стогнали й кректали, висіли і перевалювалися із сідел, падали, як груші, і знову дерлися на коней... Дехто вже зайшов у справжнісіньку бійку, борюкання, і сотник робив вигляд, що не бачить отих порушень. Падав і Іван не раз уже, і валив із коня уже не одного він, міняючись напарниками... Нарешті сотник зжалився над молодиками і оголосив перерву. Довгенько підсумовували молодики разом з навчителем оті вправи, удачі й поразки в них кожного, сидячи на пагорбі у великому колі.

— Тепер, спочивши, можете трохи і почубитися. Коні хай спочивають, а ви беріться за діло!.. Бити окровленого забороняю!.. Чули-сь те всі?..

Аж пополудні шляхами, що, зі слів сотника, були свідками лицарських подій, поміж кручами, могилами та байраками, що оживали в уяві кожного героїчним минулим, стомлені довгими вправами, побиті, в синцях, верталися молодики на Січ.

Багряне сонце вже падало, затухаючи, в холодне покуття осінніх хмар. Хриплувато і сонно вдарив над трибанною церквою січовий вечірній дзвін. Луна понесла його і стоголосо повторила у заплавах, гаях і дібровах Великого Лугу. Поодиноко виходили з куренів козаки на вечірню молитву по тижневім труді. Кінчалась субота, тиждень труда і вправ. Завтра спочинок, неділя...

Ранкове осіннє сонце, як підбите закривавлене око під кучмами бровастих хмарищ, знялося вже ген над січовим майданом, коли кінчалась недільна відправа і козаки почали виходити з церкви. Святкова тиша в дворищі, що панувала досі причаєно, помалу купчилася і переростала в гамірну веселість неділі. Іван, що вийшов з церкви майже останнім, йдучи до трапезної за гуртом літніх козаків, не відставав від них.

— ...Підійду, було, до фіри з дровами, на вершині якої він сидить без обох ніг, загукуючи покупців,— розповідав котрийсь,— і придивляюсь непомітно до його культів.

«Ти ж чий оце такий?» — питає.

«Люциперів»,— кажу.

«Віскряки не продаєш часом?..»

«Ні. Хто ж купить?»

«Віскряки рідкісні, можуть купити,— оглядає він мене.— Так Люциперів, кажеш?..»

«Люциперів».

«Воно й видно. Не боїшся, що ворона в рота залежить?..»

«Ні»,— кажу.

«Ану смикни оту тітку за перісту запаску. Ту, що коло Бейбиної ятки крутиться»,— велить він, показуючи пужалном.

Біжу ярмарковим натовпом, оглядаючись на його пужално і розшукуючи в юрбі ту перісту запаску, а вони, як на зло, всі перісті там.

«О-ле-но-о! — кричить він, коли я вже нарешті смикнув оту запаску.— Ходи-но сюди, скорше!..»