Засвіти - Андрій Хімко

— Майонтек будується, кобєта росте ще, а ти не кпи, бо як дам сап’янцем, то й пояса мого не побачиш... Краще пригости табакою, бо так хочу їсти, що й переночувати ніде,— присідаючи з Артемом на лавку, жартував Корній.— То як тут у вас,— споважнів він згодом, оглянувши чимале дворище замку,— після «Статей» та «Ординацій»?..

— Та як... Гетьмануємо в магнатів, як бачиш,— кмітливо повів Артем, теж споважнівши.— В гайдуках ходжу поки що...

— Надовго чи як бог дасть?..

— Кажу ж, поки що... Бо хто ж знає те?.. Гетьмануємо ніби надовго,— притишив голос Артем.— Шведських та московських послів ото приймаємо,— показав він на ридвани,— та й гостей, як бачиш, не бракує,— повів він головою на припнутих коней.— Батько Петражицький збирається ніби рушати з козаками за наказом короля і гетьмана польного на Волинь та Полісся, а що з того вийде і коли — побачимо... Вали ж ото поправив, бо геть були вже руїнами, цвинтарі по всьому нагір’ю полагодив, дубовий гай — Діброву під Сосницею толокою посадив, як повелів і заповів йому під час його причастя та посвяти в гетьмани митрополит Київський і Галицький Петро Могила, в пам’ять прийдешніх поколінь на кшталт підкиївської, хати для залог по місту ставить, тесові околи-заборола поновив під валами і на взгір’ї... А до того і млинове, мостове, митне та «врядне» повводив, зобопольним владцям у містах суди віддає... На минулому тижні братству київському відпровадив чимало сніді всякої і сукон та грошей, гендлярам за звільнення бранців і своїх, і чужих щедро платить. То ото й метикуй собі... Купує і продає разом... Береться і фортецю оцю святу відбудувати, як і Косинський ото колись, і отой Старий білокам’яний Замок Вишневецьких грозиться з руїн підняти, а чим, ким і коли, то — бозна... Богдана Косинського вдає з себе... А ти ж?..

— Від кошового я... Від Варлама Нетеси. З Криму оце вертає на Січ, а мене послав розвідати, як воно та що тут... Такий ясир звільнили, що і не полічити! Ляхів, болгар, литвинів та московитів багато відпустили, а наші з козаками до Січі правують. Просить Нетеса гетьмана, щоб благословив по звичаю його. Питає, мо’ які повеління будуть?

— Так-таки й питає? — глянув смішком у вічі Корнієві Артем.— Адже повеління тепер дає лише круль...

— Видно, не лише круль, коли мусимо крюка давати аж такого.

— Ночувати ж залишишся в мене? Горпина зрадіє, діти втішаться. Виросли, нівроку, вже.

— Мабуть, брате, не буде в мене до того можності. Наказано зголоситися тут, та й назад. Повідом про нас писаря,— підвівся з лавки Корній, споважнівши.— Горпині кланяйся, дітей цілуй,— зітхнув по паузі він,— а писареві скажи...

— Сказати то скажу, а який з того хос буде? — підвівся й Артем.— Сам же бачиш, ціла зборня у нас сьогодні,— розвів він руками.

— На Січ не тягне тебе, чи, може, й тягнути нема за що? — гнув своєї гість.

— Де не тягне? Так діти ж у мене, жінка. А з ними... наймитом у лакузи ляського треба бути поки що. Ти пожди, я зараз,— пішов він у канцелярію.

Здивувала Артема поведінка писаря, Федора Вешняка, що ніби чекав Корнія, бо не встиг він, Артем, і доповісти належно, як той велів уже кликати. Позаздрив Артем і тій повазі, що її виказав писар до гостей із Січі: «Коням побільше засипати вівса, козаків нагодувати, а тороки на три дні заправити харчем...» Та найважливішим, подиву гідним, було те приймання Корнія. Вже чимало поїхало гостей з дворища, пообідали Корнієві супутники, почистили коней навіть, приторочили тороки, а його все не було. Аж як сонце з обіду стало клонитися, він вийшов заклопотаний від самого гетьмана...

— Чарував він тебе там, чи що? — зустрів Артем побратима на східцях двірцевої канцелярії.— Думав уже, що в яму кинув.

— І він мене, і я його,— віджартовувався звично у відповідь, оглянувшись, Корній.— Самому набридло те, а що поробиш?.. Мусиш!.. А в яму — бог милував...

— Так-таки набридло?..

— А то ж що? Ніч скоро, а в мене отакий шлях попереду,— узяв за плечі побратима Корній.— То готові коні?..

— Давно нарихтували хлопці... Може, пообідаєш?..

— Пообідав уже,— думав щось своє Корній. — Ось передай по дукатові дітям від зайця... Їх же п’ятеро в тебе чи, може...— подивився запитливо гість на побратима.

— Та п’ятеро ж... При такому житті про більше й гадати не дай бог.

— А це Горпині на хустку,— потер він об полу золотого.— Подякуй їй за онучі, що поклала в торок, як заночував. Я аж на Січі взнав про них тоді. Гей, козаки, поїхали! — гукнув він січовикам, що очікували вже коло коней.

— В мене й дарувати тобі нічого,— засмутився Артем.

— Я й так перед тобою ще в боргу... життя ж порятував мені...

— Гай, гай! Коли те було, брате!?

— Давніше було, то більша ціна наросла... Ну, лишайся здоровим... Ще, дасть бог, зустрінемося... Не забувайте тут мене...

Знову залопотіло і луною рознеслося по місту тахкання копит, поки не затихло у широкому степу. Не доїжджаючи вже аж Смілої, козаки зупинилися в переліску полуднувати, пустивши самопаш коней.

— Візьми, Остапе, оцю цидулу,— подав Корній одному з козаків пакета за підвечірком.—