Засвіти - Андрій Хімко

«Ні те ні се,— відказують.— Коли твоя ласка, то відпусти на злотого самогону, бо лихоманить чогось».

«Це можна,— кажу.— Давайте злотого». Та й налив їм. Випили, крекнули вони, зітхнули та й кличуть мене на свою фіру. Не хотілося мені, але так уже припрошували, що не міг відмовитись. Перейшов я, всівся, а мене, повіриш, так і трясе пропасниця, то й кажу до них: «Налийте ж і ви мені, куме, на злотого...» — «Давай, кажуть, його». І налили мені врівень з вінцями... Всю дорогу ми їхали та все на один злотий грілися: то вони в мене, то я в них, пересідаючи з фіри на фіру, аж поки, недоїжджаючи торгу, таки спорожнили і в мене кварту, і в них. Жаль тільки, що мені довелося останнім того злотого в них лишити...

— Буває й таке,— вибив об стіл люльку Харлам.— Тевелю, налий меду побратимові, ображеному кумом! — гукнув він до корчмаря.— А в мене одного разу було ще краще,— почав він, щось пригадавши.— Ти що, крутію, оце приніс? — раптом мстиво накинувся він на корчмаря, коли той поставив перед ним одного кухля.— Хіба тобі повилазило, що нас двоє тут?..

— Таж, пане, майте бога,— закотив під лоба вирячкуваті очі корчмар.

— Неси, паскудо, назад кунтуша,— підвівся обтяжливо з лави Харлам.

Тевель благально склав на грудях руки, метнув суворий погляд на хлопця Явтуха, і той притьмом поставив на стіл другого кухля.

Іван, тихо сидячи обіч, слухав оту розмову Харлама і Панька і не міг від неї відірватися ніяк. Та ось обіч нього почулася ще чиясь, не менш цікава. Два козаки, вже добре підпивши, між собою теревенили:

— А ти ж це в кого, Стецю, грошей розжився?..— питав один, таранкуватий, у сябра-застільника.

— В курінного...— з притиском видушує з себе згодом Стецько, підливаючи товаришеві оковитої.

— Доброго маєш курінного, бачу...

— Доброго-о, не дай бог тобі такого... За подвійну віддачу згодився...

— За подвійну?..— ніби не вірить той.— Треба його переобрати небарно! — стукає він п’ястуком по столу.— Конче треба-а!..

— Еге, переобереш, коли вже півкуреня отак прикупив наперед...

— Півкуреня?! О мироїд гаспидів!.. О сатана, побий тебе татарин!.. А ти ж чого це сюди, на Січ подався?..— перемінив він раптом мову.

— Та чого ж?! Життя не стало вже зовсім у нас... Панства наїхало більше, аніж нас, і цмулили хто за що... Ми сябрували, вчотирьох мали коровку, по дійці на брата, так і ту якоїсь ночі жовніри поцупили... От і живи. Жінки в неділю на вигоні ськалися, так жовніри серед білого дня їх погвалтували цілою чотою. Ну хто таке витерпить?! Вирізали ми їх тієї ночі до ноги та й сюди оце... Жінок з дітками в курені у Великому Лузі приховали... А самі...

Іван, вслухавшись, аж здригнувся, уявивши оту картину з погвалтуванням і наступною різаниною вночі...

А невдалік, на наспіх зрихтованому тесовому помості-лаштунку, перед навмисно напнутим на ньому для всіляких штукарств наметом, два переодягнені в убогих посполитих козаки, зафарбовані сажею на обличчях, з начепленими вовняними вусами і чубами, розважали цікавих дотепами і кпинами:

— ...Скажи, Лук’яне, що ти робитимеш, коли тебе обере товариство кошовим чи, не дай боже, гетьманом? — запитує сухарюватий, цибато-високий, як жердина, штукар у низенького, опасистого, їжакуватого сябра.

— Що робитиму?.. Хай лиш оберусь, то... дивитимусь на них з вікон високого замку, і то лише по п’ятницях, як на бидло яке...— лукаво коситься той, облизуючись.

— Ах, ти ж, гусак обскубаний! А стонадцять кіп твоїм матері лиха! А я думав тебе в осавули порадити товариству,— шипить худий, дивлячись зизом на малого.

— А ти чого тут розсівся гави ловити? — накинувся злобливо раптом на Івана Тевель, відірвавши його увагу від штукарів.

— Та я...

— Ідзь геть! Прендко ідзь!..— нагримав Лейба, зганяючи свою злість на молодикові.

дзвеніла тужлива пісня з гурту козаків, що, взявшись за плечі, співали неподалік корчми, коли Іван відійшов, до сліз ображений Тевелем, від корчми. Сповненому вражень, йому хотілося кудись заховатися від цього невгамовного гамору, пісень, веселих вигуків, дзвону струн і тужних кобзарських голосів, побути в самотині, зосередитись, осмислити почуте й побачене за оцей період його козакування на Січі, спочити від усього. І дорогим, як ніколи, йому згадався двір у Мерефі, вигін і луки, де можна було завжди загубитися від всіляких гармидерів.

Зупинившись на мить коло худого, як скіпка, живописця, що малював одноокого Мамая — козака з довгими гострими вусами і кобзою в руках, Іван непевно почвалав поза пральнею та мийнею вузькими вуличками між куренями, кугами та ятками до кручі-валу. Гамір і гомін неділі сюди долітали менше, і, вибравши густий кущ трави, наче купину, він присів, зразу ожвавившись видивом гостиного двору, що був якраз навпроти, за затокою.

У чималому дворищі біля довгих