Засвіти - Андрій Хімко

А незабаром, проскочивши вибалками Смілу, козаки розділилися: Остап з Хомою берегом Медянки повернули на Корсунь, а Корній із сябром понад Ташликом погнали коней у рідний хутір Топильне...

Неслися манівцями, щоб добратися до хутора, поки сонце не сховалося. Перед останнім пагорбом, поряд з гайком, Корній притримав коня, пождав товариша.

— Матері не розповідай про Цибульник, коли спитає,— попередив він сябра.— Вони в мене й без того слабі вже...

— Мовчатиму, чого б дарма базікав...— буркнув неговіркий товариш.

Коні натужно підіймались на крутий пагорб, і Корній уже поглядав наперед, як і завжди те робив, щоб побачити в червоному вечірньому сонці вершок даху своєї хати з велетенським лелечим гніздом, та раптом зупинив коня, потер очі і онімів від подиву і жаху. На велетенському майдані колишнього хутора, до самого озера, замість хат і будівель пусткою лежало мертве попелище з обгорілими чорними стовпами димарів та рештками стовбурів від колишніх дерев... В червоному сяєві вечора з криком кружляло гайвороння.

Корнієві згадалося, як, під’їжджаючи сюди, він завжди чув схожі на курликання скрипи журавлів над криницями, виляски і вилунки праників коло озера, крики охриплих півнів, мекання худоби і гавкіт собак... Згадав і галас дітлахів, що котили разом з ним колись по пильних вуличках-шляхах висілка порохняві стовпи пилюги за собою і веселі клубки гамору та криків... Як в сні те було тепер.

Немає хутора. Погнутими лініями повили його, як траурні стрічки, чорні змії вуличок аж ген скільки оком докинеш. Корнієві здається, що й площина хутора менша тепер, коли оголилась отак. В кінці попелища, де озеро розширилося плесом в річище, онімілі вершники забачили, як з рову здіймався, бовваніючи, одинокий віхтик сірувато-світлого диму. Глянувши на побратима, Корній смикнув за поводи мовчазного коня, і той, зітхнувши, рушив неквапно, ніби також боявся розхлюпати непомірне горе свого господаря.

— Кого бог послав там до мене? — відгукнувся глухий старечий голос із землянки, коли вершники постукали в ляду.

— Вийдіть, будь ласка, діду,— обізвався Корній, відгадуючи в думці, хто б з дідів міг жити отут.

— Ох-ох-ох! Лишенько моє! — висунулася із дверцят стареча біла голова.— Ви хто ж будете?..— роздивлявся він гостей, приклавши козирком руку до лоба.

— Я, діду, Вусті Слимачки син, а це побратим із Січі.

Господар знову приклав острішком руку до лоба, довго вдивлявся в козака, нарешті виговорив:

— Корній, здається?..

— Корній, діду, Корній! — губився той в здогадках, не пізнаючи старого.— А ви ж, пробачте, хто будете? Ніяк не втямлю вас...

Дідусь піднявся по земляних пообвалюваних сходинках, кволо наблизився до гостя і, судорожно заридавши, незграбно припав до дужого стану козака. Якусь мить вони отак стояли обоє, онімівши, в судомнім риданні.

— Вустим я... Капулою дражнили колись односельці, може, чував? Коло Дівочої балки була хата моя. Може, пам’ятаєш?..

Корній ще тугіше стис немічного старого.

— Де ж мати мої?.. Вустя Слимачиха, може, знаєте?..

— По-хо-вав її... Не її, а огарок з неї, на вашому городі. Тижнів три тому було те. Всіх поховав, царство їм небесне, і старих, і малих, і... бодай було не дожити до того.

Козаки забили під копицю пакола, припнули коней, набрали по оберемку сіна і спустилися у дідів курінь. В напівтемному куточку в черепку ледь блимала соснова скіпка, виповнюючи землянку чадом.

— Стеліть на діл сіно та й сідайте, бо ж бачите самі, як живу...

— Татари чи?..— спитав Корній, як всілися.

— Та ні, християни. На постої стояли... Оце три тижні учора було. Я-то всього й не бачив. Ходив того дня по шелюг та рогіз, заробляючи з бабою тим на життя собі. Вертав уже смерком додому, бодай було і не вертіти! Зоддалік бачу — сяйво в небі над хуторищем. Покинув в’язки та навпростець, добігаю, а воно кружало, де лежало, немає хутора. Та й то сказати, при такому вітрі та весь день горіло... Баби своєї не знайшов... У Волоховому дворі кричало дитя, та поки виніс його, то й пам’ять втратив. Прийшовши до себе, спохопився, аж воно лежить уже мертве збоку. Пробую піднятися — і не можу: попечений увесь. Так і пролежав на стежці до ранку у згарищі. Аж дивно, що не задихнувся...

Старий зачерпнув у пітьмі з кадуба води в коряк, змочив губи.

— Другого дня ще диміло всюди... Роздер сорочку, обмотав ноги і руки — та й на попелище. Аж увечері одрив на тому місці, де стояв стіжок, свою бабу, спечену вже. Цілий тиждень сяк-так закопував трупи, а їх же — як після бою ото! Натрапив і на трьох польських жовнірів. У двох були провалені голови, а третій — із паколом у животі лежав... А рядом — купа жінок і дівчаток погвалтованих... В деяких груди повирізувані, в інших носи та вуха постинали, іроди. Дві дівчинки, ще зовсім діти, видно, згвалтовані,— додав він, поправляючи скіпочку.

Тріскав, догораючи світець, туманом стояв димок у землянці, міхом сопіли подихи примовклого діда, тупотіли за землянкою спросонку коні...

— А сталося, гадаю, все так. Платили ж ми чинші і триденною панщиною та збіжжям, і