Засвіти - Андрій Хімко
Обік отих перших, під стрімким широченним явором і двома гінкими, як швайки, тополями, на посланих на зеленій траві килимках сиділи, мабуть, ординці, кизил-баші чи татари в чалмах впереміж із козаками і також грали в кості-нарди. Ці іноді сперечалися, ковтаючи слова, але спокійно, стримано.
Іван дивився звіддалік і на тих,і на інших і диву давався. Дивував його і обнесений густим спичкуватим частоколом двір отой, і панчохи гостей з червоного гарусу доколінні, ніби на сонці згорені, коси з буклями в окремих гостей. Та найбільше дивувало оте панібратство з ворогами своїх козаків. Він не міг уяснити і зрозуміти, чому кошовий і старшина дозволяють своїм недругам — і магометанам, і ляхам — жити під Січчю, видивлятися на козацькі укріплення і частоколи, а козакам — отак мирно сидіти з ними в круту і грати, розмовляти, сперечатися. Йому навіть козаки, що сиділи в тих групах, здавалися несправжніми, бо який же справжній козак зможе спокійно бачити те.
З валу-пагорба за гостиним отим двором видно було і безконечні далі погнутого вибалками і горбами степу, що розтавав і ховався в сірому мареві далини, і поодинокі козацькі бекети-вежі, і розкидані по степу купки верб чи стуракинь-тополь, і безконечний праліс дніпрових заплавних лоз та очеретів, і самотину чатового, що чипів і гибів в отакий день на високому бекеті під двором.
Блукаючи очима по отому довкільному безмежжі, він знічев’я звернув увагу на густу шпичкувату рядкасту стіну гострих стовпів, що обрамляли Січ у вісім пасом, на закриту ряскою затоку-рів, що чомусь називався «старцем», на порослий мітлицею крутосхил валу, нагорнутого на каміння недавно, кажуть, за кошового Нечая та гетьмана Дороша. Грізною, мабуть, здається оця твердиня-фортеця Січ отим гравцям-чужинцям, що про все забули, захопившись грою. Нелегко перебратися через оці заборола ворогам без порома, моста.
Приклавши дашком до лоба руку, Сірко довго вдивлявся в чатових на подальших бекетах, що вартували степ, і співчував їм, самотнім серед безмежного мовчазного простору. Думки снувалися, пливли повільною течією, доганяючи одна одну, на якусь мить зупинялися, ніби застрявали, і знову в’язалися в мережива та вузлики, кудись спливали, як оті хмарки в небі.
Хлопцеві не вірилося, що буде колись час, який відкриє йому все, що він зможе колись збагнути і зрозуміти оту січову веремію, що стане над нею і огляне її згори, освідомлено зв’яже отут звичаї і події... Не вірилося, бо поволі мінялася його дотеперішня уява суцільного братства січовиків, мінялися і звичаї отих стосунків в його голові, які носив досі, заповнюючись поки що якимось маревом, якого і розгадати зась...
Духмяність листя млостить, стомлює, і Іван, потоптавшись, присідає на лавку. Тихо навкруг, затишно, а ось же чомусь сумно. Чи то, може, ота велич одкриває очі на людську мізерність, чи... Він мимоволі нагорнув пригорщами цілу кучугуру листя на столі, припав до нього лицем, принюхався до його пахкого трунку, аж сп’янів од того і знічев’я згорнув його на землю. Дивне почуття спокою огорнуло хлопця, розслабило всього, ніби з тим листям він змів і образу Тевеля, і січове безугав’я, і складність всього, досі незбагнутого ним отут життя. Тільки нудьга за матір’ю, домом та Софією в’язкою прилипливістю в грудях теплилася, смоктала, стукала потиху і в груди, і в скроні, нагадувала. Чи ж тільки йому оцей дуб про найсвятіше нагадував і нагадує?.. Адже, може, й тисячі приходили вже до нього з своїми радостями і печалями, і всіх він утішив, мабуть, заспокоїв своєю незворушною величчю, напутив чи збив з путі!..
Вдалині над зеленою кроною сосни кружляє табун гайвороння, а над ним, у високості, у тиху безвість на схід пливуть підбиті багрянцем поодинокі хмаринки, такі ж, як там пливли, у Мерефі, разом з його дитинством не знати й куди. Чи не їх проводжав він, бувало, на луках за Мжу? Це вони, як говорила Домна-мати, забрали бодні з салом і м’ясом, «поки піст кінчиться, щоб обавити людей від гріха»... Недавно це було, але й давно, бозна й коли... Аж пече, аж коле в груди жаль не знати й за чим, а в очах так і стоїть Софійка з докором в очах: «Потррочо ти нещасний!..» І мати... Мотря, що зненавиділа його за любов до доньки... В Іванових вухах і досі звучить її злоба, вилита Софійці тоді, коли вони допізна затрималися на луках... «Чого ти п’явкою пристала до жебрака?!. Хіба тобі такого коханого треба?! Чей же, он скільки їх із посагом і ремеслами в руках?! Чим Вустам тобі осоружний?! А бурмистрів Остапко чим?!»
— ...Про що згадав, козаче, у цій святій самотині? — перервав Іванові думки-маєва чийсь хриплуватий літній голос, аж той стрепенувся, як пійманий на гарячому.— Матір згадав, братів та сестер чи, може, вже й дівчину встиг полишити хорошу?
Зненацька захоплений, молодик таки знайшовся і підвівся, хоч невчасно і розгублено, проте шанобливо. На нього дивився пишновусий, в добірному одязі старшина. Товсте сивувате пасмо оселедця закучерявленим ковтком вибилося у нього з-під шапки.
— Згадав матір, бо сестер не мав, а стосовно дівчини... не навчився ще про таке думати-и,— поперхнувся нещирим словом Сірко, зашарівшись.
— Присядь, може... Куди ж ти? — затримав гість Івана, присідаючи і
