Засвіти - Андрій Хімко

м’ясом та птицею, і прядивом та крашанками, і овечками та третім бузівком, і десятиною та годівлею жовнірів на постоях. До всього й жіноцтво терпіло оте п’яне щоденне розпутство, отой блуд повальний і невситимий... На Покрову мав бути у нас храм ото... А десь за тиждень підпоручник привів у хутір від економа гебрея... Церковку жовніри опечатали, а колодки дали йому на відкуп, яко орендареві. Люд розбурився та орендаря вбив, а підпоручник з жовнірами за те вдерлися вночі до попа в хату і отця забили, а попадю і трьох попівен гвалтом замучили... По тому ніби все вляглося... Я, правда, тієї ночі в досвіток, ідучи за рогозом та шелюгою, чув якусь заворуху, але не надав їй уваги...

Старий замовк, ніби раптом заснув, глибоко і сонливо дихаючи, та ось він знову обізвався:

— Прогнівили ми бога нашого, і нема нам захисту від нього на цій землі грішній,— хрестився він, шепчучи молитву.— Отаке... А матір твою, Вустю, третього дня знайшов у попелі. Догадався, що то вона, по хрестику та по малому зросту... Опісля приходили якісь люди, а де поділися — не знати. Кожний, хто вцілів якось, поніс своє горе у світ великий... А позавчора бродила отут, курчат ціп-ціп кличучи, по печищах якась юродива з розпущеними косами. Обізвався до неї, то, вздрівши мене, подалася в степ та більше і не появлялася... Могли й вовки десь розідрати, бо щоночі виють, як неприкаяні...

— Що ж ви їсте, діду? — поцікавився Корній по мовчанці.

— Та, їжі, слава богу, доста... Я ж і їдець такий уже... Льохи ж цілими, вважай, лишилися. І ріпа, і буряки, і просо та гречка знайшлися. Навіть вино у Ранковому льосі стоїть... Ви натомилися в путі, а я...

— Куди ж приткнутися думаєте? — аж згодом дав про себе знати Корній.

— А куди ж, сину?.. Коли б якось прийняв бог... Молю його цілоденно...

— Поїдемо завтра, діду, зі мною...— вирішив Корній не лишати старого на цьому згарищі.

— Куди ж я з рідного хутора поволочуся?.. Кому я потрібний отакий...— захлинувся дід слізьми.

— Тут вас одного не лишу...

Спалахнула востаннє скіпка яскравим блищиком і погасла. Ніби жалкуючи її, зітхнув по паузі в темноті виплаканий господар, пошелестів сіном, кахикнув і влігся на сон... Мовчки сиділи, майже не склепивши до ранку очей, козаки в горі... Хрумкали сіно, час від часу пристукуючи, форкали припнуті за куренем їхні коні... Пахло згарищем і плесом навкілля... Чорними бовванами обгорілі димарі пнулися в небо...

23.

Лиш тільки вдарив у дзвінку бляху, що висіла посеред січового двору, чатовий, як з куренів на майданище висипали з гамором і гармидером молодики. Старші вже давно поодиноко поралися по січовому господарству, чи за наказом, чи й без нього, і не могли стриматись, дивлячись, як молоді, підняті тим калаталом-билом від солодкого сну, неслися стрімголов до корит чи річки, щоб помитися і встигнути на ранковий збірний ладунок. Та найбільше їх цікавили ті, що не мали сили відірватися від постелі і затрималися, а тепер летіли з куренів під свист нагайки, як ошпарені, туди, де їх уже чекав сотник Шуліка із компутами...

— Щербина! — вигукнув він охриплим голосом, оглядаючи натовп.— Ставай в чоло ладунку. Та швидше, швидше.

— Гонивітер! — гукнув сотник другого згодом, піднявши голову.— Гонивітер! — повторив осерджено, не дочекавшись виходу з юрби молодика.— Де ти там занапастився?

— Може, Вітрогон, прошу пана сотника? — обізвався з юрби юнак.

— Який там Вітрогін ще? — нагримав на хлопця Шуліка.— Казав же тобі, забудь про свого Вітрогона, бо в компуті ти Гонивітер.

— Та я нічого...— пішов хлопець.— Мати казали, що Вітрогін.

— Побазікай мені! Смикодуб!.. Ей, Смикодуб! Скорше виходи, бо... По два там ставайте в лаву, чота за чотою. Та пустощі киньте, бо матимете! — глянув він на викликаних.— Шевчик! — погукав він голосно, заглядаючи в компут.— Де ти там, Шевчик? Матері твоїй парена ковінька...

— Я ось де, дядьку! — дзвінко обізвався названий, на диво малий на зріст хлопчина.

— Я тобі, ідолів сину, дам дядько! Ану підійди сюди,— кивнув він клично головою.— Пан сотник я. Тобі який пішов уже?

— Щось питаєте, чи що? — переступив з ноги на ногу розгублено юнак.

— Питаю, коли народився ти?

— А-а-а, мати казали, що в той день, як ряба теличка знайшлася.

— А, нехтемська теличка, ставай у лаву, Ряботеле,— посміхнувся у вус сотник, проводжаючи очима молодика.— Піддубний, Базіка, Замниборщ, Мірошник, Піймайвовк, Дерев’янко, Нечуйвітер, Мірчук, Квочка, Нетудихата, Нечай, Біда, Голуб, Русалко, Варивода, Недідько, Головокрут, Солонько, Чумак, Золотаренко, Сопілчук, Яненко, Балика, Ковбуз, Шинкаренко, Орловець...— викрикував він повільно, кожного оглядаючи і затямлюючи прізвища.

— Не Орловець, а Рябов я, ваша барська свєтлость,— заперечив і собі московською мовою останній.

— То ти там був Рябовим, а тут — Орловцем уписаний і не вередуй мені! — нагримав на сміливця сотник.— Сірко! — гукнув він згодом, оглянувши малу купку тих, що лишилися не в лаві.— Сірко! — повторив він нетерпеливо, ждучи відклику.— Ти де там, стонадцять кіп пшениці твоїй матері? Чому не озиваєшся, коли кличу? — кинув він гнівний погляд на Івана.

— А хіба я —