Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Я й досі, як згадаю, сміюсь… і наразі… відчуваю, що я справді воскресла, щодо мене повернувся мій звичний душевний бійцівський стан, збудження скакової кобилиці перед забігом на іподрому. Це ж колись я іржала так радісно перед кожною новою перепоною, перед бар’єром, переповнена бойовим духом, шаленством борця, приреченого власною вдачею на перемогу. За будь-яких обставин. За будь-яких умов!
Що ж, спасибі, Вікторе, що прояснив ситуацію. А ми вже в ній — зорієнтуємося!
Тож на другий день, «реставрувавши фасад», або, як образно висловлювалася моя колишня «косметичка» Дора, «сдєлав ліцо», звісно, настроївшись на «гуморну хвилю», запрягла Станіслава в тачку і… поїхала по жебрах. Вітьок має рацію: письменник мусить бути серед свого народу, особливо, у час випробувань!
Перше коло свого приниження вирішила почати із дрібних крамничок — «шопів», різних фірм і магазинів. «Волгу» зі Станіславом залишала десь за рогом, аби меценати не запідозрили мене в достатку. І шкандибала через набиті турецьким, китайським непотребом салони магазинів з несосвітенними назвами — «Ругвіс», «Офамія», «Рімпекс», у яких мене, правду кажучи, не чекали…
…НЕП!Чистої води — НЕП. Тільки замість Леніна — Кравчук, а непмани — «прості» хлопці-комсомольці і спортсмени-рекетири, які називають себе теж «просто»: «ті, що вирвались уперед». І мають рацію. Вони, ці самовпевнені, «пальци вєєром», скоробагатьки, ці смішно екіпіровані круті хлопці, і справді, дякуючи демократії і власним талантам, «вирвалися вперед» — на «мерседесах», «фордах», «вольво», залишивши далеко позаду своїх ровесників в університетських аудиторіях, охлялих від науки і мізерних стипендій. Вони знайшли свою економічну нішу — ці родоначальники нового класу капіталістів, лихварів, крамарів, юні буржуа — і почуваються в ній досить упевнено. Але, Боже, в якій дрімучій темряві перебувають їх калькуляторні душі! Іще мине не одна сотенька літ, поки захочеться їм перегорнути мудру книгу чи зупинити погляд на картині художника… І мине не покоління, доки з них виродиться доморощений Сава Морозов!
Так гадала собі, вистоюючи перед «бізнесменами», що приймали мене, розкинувшись у шкіряних кріслах своїх «офісів». Моє ім’я їм ні про що не говорило, а слова — тим більше. Однак була переконана: якби перед ними постав і сам Тарас Григорович, реакція була б та ж.
Що ж, грошовиті мої співгромадяни, за «нема» — суду нема. З яким задоволенням я б плюнула на вас усіх разом узятих, але — мушу! — мушу пережити це добровільне приниження, щоб відчути неповторну чарівність нової рідної капіталістичної реальності, що проростає з трупних останків соціалізму. Мушу осягнути слабким розумом і вбогою уявою народження нової формації на древніх хохлацьких теренах. Отак напружившись, мушу видертися на щабель, із якого починається новий виток спіралі суспільного розвитку. Але, вважай, Олександро! Роззирнись та хутенько — вбік, у шанець, аби не розчавили іномаркою ті, котрі й далі рвуться вперед.
Отож вибачайте, майбутні Рокфеллери за візит. Спасибі за науку. І за перспективу. Ах, Лоро, Лоро! А може, розказати цим самовпевненим хлопчакам про одну ідіотку, яка пішла зі світу в розквіті сил, життя віддавши за рідний народ? Так-так, оцим заповзятим ґешефтменам взяти та й розповісти, як вечірню казочку, про твої народолюбні ідеї і люті митарства почерез них? Та, на жаль, вони не стануть мене слухати і просто викинуть за двері, щоб не заважала торгувати у вільній Україні.
Шкода, Лоро, що тебе немає, а то б ми з тобою, як дві старі шкапи, протупали гідно ці кола ганьби і розчарування… Хоча… ти сама усе знала наперед! Між пиятиками і чорними тижнями депресії ти, виявляється, писала свої новели, свої страшні пророцтва, свої правдиві безжальні утопії. У той час, коли я, як остання графоманка, як дурка, втішалася швидкоплинною славою, скороминущим ажіотажем довкола роману і фільму, ти — писала, аж доки смерть не поклала крапку. О ні! Не в комедії — в утопії твого життя. І ти це розуміла, і не противилась. Бо жахливіше смерті — розчарування в тому, що було сенсом твого існування, твоєї присутності на землі…
Але, Лоро, я ВИКОНАЮ свою обітницю, яку дала у тебе на кухні… по твоїй такій трагічній кончині. Я поверну тобі втрачену вічність, втрачену повагу ось цих… і тих… які вони не є, але вони — народ, твій і мій, і нема в нас з тобою іншого народу. І нам від нього нікуди дітись! Як і мені від тебе, Лоро! Ми, мов сіамські близнята: я тебе і мертву ношу на своїй спині!
І я пішла, пішла по другому колу жебрацького пекла, чи то пак — чистилища, на цей раз — по кабінетах керуючих приватними і комерційними банками, генеральних директорів фірм, підприємств, компаній, асоціацій… Стояла з гордо піднятою головою: не на дачку, не на тачку прошу, а на видання геніальних творів рано загиблої письменниці Лариси Орленко. Так-так, вовчики-братчики, встидайтеся: ви лиш про себе дбаєте, а я — хвора, квола жінка — думаю про Україну, її духовність, її резонанс у світі, її будучину.
Друге коло — рівень зовсім інший, можна сказати — вищий. Серед ймовірних майбутніх спонсорів добряча половина — колишні колеги Станіслава: секретарі райкомів, міськкомів, обкомів, інструктори ЦК КПУ. І всі, слава Богу, при здоров'ї і гараздах, і, як бачу, геніально «вжилися» в нові ролі енергійних підприємців. До честі всіх, впізнавали мене, щоправда, одні за першим разом, другі — за другим, коли з притиском називала своє прізвище, тобто, представлялася. Але — тримали на віддалі. Чемно вислухавши, вітали високу мету, далі драматизували обстановку, нарікали на податки, немудру економічну політику, застарілі технології, словом, викручувались. Та не на ту натрапили. З цими кадрами я вміла розмовляти. Як не крутилися, як не вертілися у модерних офісних кріслах, а під кінець візиту таки «відстібали» пару копійок, яких вистачило б на скромний обід в найдешевшій їдальні. Однак і ті вбогі подаяння скупих
