Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— Əне, дѳңнен тyсіп келеді![95] — крикнув Іса й заходився збирати довкола себе своїх воїнів.

— Ти з нами? — пролунало за спиною Шевченка питання.

Він обернувся. Позад нього стояла Катя з двома загнузданими жеребцями. На одному з них уже сиділа її найменша сестричка. І той кінь, очевидячки, призначався Кизтумас. А інший з половою гривою — йому.

— Я?.. — не знав, що сказати, Тарас. Він і не зчувся, як прийшов час вибирати, чи ховатися йому з адайцями до кінця життя на горі Шеркала, чи вертатися до Новопетровського. Тут він міг жити. Там на нього чекали ті, хто надумав його вбити. Але ж тільки з форту й відкривався йому шлях до батьківщини. І він таки обрав останнє.

— Мені додому треба, Катю! — сказав він.

— Қашыңдар тез![96] — загукав до всіх Досан і вистрілив угору з карамультука[97].

— Біз оларды тоқтата тɏрамыз![98] — приєднався до нього отаман Іса.

І вони вдвох помчали, очолюючи свій загін, у бік горба, з якого вже спускався поручник Ферт із казаками й солдатами.

— Я знала, — сказала Катя і легко, як пір’їна, заплигнула в сідло білого коня. Дівчинка обхопила сестру за поперек руками й тактовно сховала від Тараса своє личко за спиною Кизтумас.

Шевченко сумно позирнув на Катю. Адайка знову перетворилася на ту відважну войовницю, яка припала йому до душі від самого початку їхнього знайомства.

— Я знала, — повторила Катя, — ти не останесся! Тому цей кінь тобі! Слухай його! Він тебе вивезе!

— Қызтумас, кешір мені![99]

— Алла тағаланың рахымы шексіз! Тәубе еткенді кешіреді![100] — лице її було спокійне. Поглядом вона зорила на горби з карателями Ферта, що вже майже спустилися в долину, на своїх родичів, котрі так само посідали на коней і вже скакали в напрямку гори Шеркала, що, схожа на велику паляницю, лежала на горизонті.

Маленька сестричка виглянула з-за її спини і всміхнулася Шевченкові крізь дрібненькі росинки сліз. Катя думала ще щось сказати, та завагалася, зірвала з пояса кинджал-пишак і кинула Тарасові під ноги.

…Пустелю обсів глибокий вечір. Розсипався першими зірками на небі, зробив чутним найменший шурхіт і приніс прохолодний затишок. Шевченко якраз дістався околиць Новопетровського і ледве був не зіткнувся ніс до носа із загоном офіцерів, на чолі якого бундючно красувався Косарєв. Тараса врятував кінь, ім’я якого він забув спитати в Катерини, тому й називав так, як в Україні звали татари бойових коней — Бахмат. Муругий жеребець не мав нічого проти цього прізвиська. Бахмат першим зачув тупіт офіцерської ватаги й миттю звіз Тараса з рівного степу у вузький вибалок із десятком рожевих тамарисків. Там Шевченко разом із конем і заліг, ховаючись і чекаючи, коли підхмелені офіцери проїдуть повз них. Курява й лайливе верзякання дуже скоро пронеслися побік них і щезли у вечірньому смеркові. Стомлений Шевченко влігся поряд із конем і заходився йому примовляти всілякі дружні слова. Бахмат роздував ніздрі, фукав, крутив великою макотирею й вищиряв зуби, наче віщав до Тараса. Видно, і йому хотілося повалятися і побайдикувати після спекотної дороги просоленою пустинею. Небавом їхню розмову урвали чиїсь легкі кроки. Шевченко підвів голову, роззирнувся й помітив Ускову. Вона дріботіла стежкою до православного кладовища Новопетровського укріплення. У руках у неї — букетик фіалок, на обличчі — темна вуаль в розривах вітру.

Шевченко принишк, завмер разом із конем.

Ускова проминула їх, не помітивши.

Шевченко задивився жінці в спину. Його схвилювала в Усковій зігнута, наче надломлена, постава, трагічність у кожнім її русі. І він умить випав зі світу людських взаємин і поринув у вир творчості. Усе, що за роки виснувалося поміж ним і Усковою, всі печалі й радощі, всі обставини прожитого поряд в одному гарнізоні життя затлумилися в його свідомості, спогади змерхли. Він забув, що його шукають і що можуть покарати, ба навіть залишити навіки у війську. Зараз ніщо не важило, окрім одного — надлому лінії в поставі Ускової, трагічного її згину. Завжди високоносна й струнка Агата Омелянівна на самоті надломилася, як тополя від бурі. Шевченко сердито зашепотів на вухо Бахматові, щоб той не фукав, не іржав і сидів тихо у вибалкові з тамарисками, чекав на нього. Кінь заводив очиськами і слухняно хвицьнув мордою. А Шевченко крадькома пустився за Усковою. І вже за кілька хвилин він опинився на Новопетровському цвинтарі.

У скорботі Агата застигла над могилою сина Дмитрика, який кілька років тому помер зовсім маленьким. Його дуже любив Шевченко. Няньчив його, грався з ним. Смерть дитини була і для Тараса великою втратою. Але тепер він начисто забув про це. Його цікавила лише експресія і пластична композиція страждання, яку так чуттєво висловлювала Агата Омелянівна зломленою позою. Ускова вклонилася маленькій могилі, опустилася навколішки, лягла на неї і заплакала. Її ридання було тихим-тихим. Воно зливалося з вечірнім