Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

Шевченко швидко замальовував побачене. І коли в плече його штовхнув мордою Бахмат, то Тарас сапнув від несподіванки.

Ускова рвучко обернулася.

— Вы?! Что вы тут делаете? Вы следили за мной? — спитала вона, заскочена, і мерщій підвелася з могили, похапцем витираючи сльози.

Шевченко опустив малюнок, повертаючись із творчих фантазій у дійсність. Йому стало соромно за свій негарний учинок. І для Ускової він не віднайшов нічого ліпшого, ніж сказати:

— Нет. Я здесь случайно.

— Случайно? — обурилася Ускова. — Тот, кого ищет весь гарнизон, здесь случайно?! И случайно рисуете меня?!..

Агату опанувало сум’яття. Дуже часто вона не могла пояснити собі природу його вчинків. Їй здавалося, що він у ній бачить красиву жінку, шанувальницю його таланту і що відчуває до неї якщо не любов, то принаймні милість. Натомість самотнього Шевченка більше цікавило в Усковій її уміння слухати його, перейматися його стражданнями. Іноді його підтримував її жаль, який він потім у ній ненавидів. І клопітливе ставлення Агати Омелянівни до його персони він розцінював лише як прихильність і симпатію і аж ніяк не милість чи, Боже збав, любов.

Ускова, котра в інших обставинах не дозволила б собі мати запилюжену сукню і плями від розтертих сліз на щоках, забула про це. Її вивертало від люті й відчуття наруги, розчавлених почуттів:

— Зачем вы меня сейчас рисовали? Вы упивались моим горем, которое я себе позволяю наедине, без свидетелей? Скажите правду?

Такого гніву Тарас не чекав від неї. Він плутався, торопів, верз нісенітницю. І від цього йому ставало ще бридкіше.

— Нет… То есть, я рисовал… Но я, рисуя, страдал вместе с вами, — белькотів він маячню.

А розлючена Ускова мимоволі вгледіла красу ескізу в розкритому зошиті, якого він не встиг заховати в сумку, і, не вперше вражена величчю та егоцентризмом його таланту, зібралася на силі, затамувала гнів і сказала:

— Бедный Тарас! Вы хоть разделяете, где жизнь, а где выдумки?! Вы когда-нибудь думали, что переживают те люди, которых вы влюбили в себя своим обманчивым искусством?

Агата підступила до Тараса впритул, презирливо скосилася на його зошит для малювання.

— Вы считаете, что вправе играться мной, моим горем, моим сочуствием к вам? Дайте сюда вашу тетрадь! Pajas![101] — простогнала і провела кісточками пальців по його щоці.

Шевченко скривився від образи. Бахмат стояв за спиною, бив копитом і раз у раз штурхав його в спину. Тарас схопився за вуздечку і спробував відкараскатися недоречною іронією:

— Агафья Емельяновна, вы преувеличиваете близость наших отношений. Я понимаю, вам сейчас тяжело.

Але Ускова і не чула його. Вона схопила його обома руками за голову і глянула на нього повними горя очима:

— Нет-нет-нет! Я не преувеличиваю! — промовила вона. — Я в самом деле ждала вас! И господин комендант видел это! И это понимают все, кроме вас! Почему?.. Потому что вам нравится видеть в любви и человеческих чувствах только искусство!.. Вы — эгоист! Вы — раб своего таланта! Вы потакаете не женщине, а музе! Вы никогда не женитесь! Никогда!

Ускова голосила й від безсилля сховала обличчя на грудях Шевченка. А його від її слів трусило, неначе від лютого ридання. Зошит із малюнком Ускової біля могили Дмитрика впав на землю. І Тарас, піддаючись співчуттю і до Агати Омелянівни, і до себе, полохливо погладив її по чорному капелюшку, відкрив вуаль, витер незграбно тилом долоні сльози з її щік.

І так вони притихли обоє, неначе порозумілися без слів. І Ускова, приголублена Шевченком, перестала плакати. У її душі все змаліло. Тарас зробився чужим. Його мундир пропах димом із кізяків, а брудне волосся стирчало сторчма, як клоччя. Він їй нарешті обрид, і вона вже збиралася піти, як знову зачепилася поглядом за розкритий на землі зошит. На аркуші у вечірніх потемках на білому тлі проступав різкими чорними лініями малюнок, на якому вона гладила надгробок сина.

Жінка побачила себе в ламаній Шевченковій лінії. Рвучко підняла зошит, вирвала аркуш з ескізом і побігла до форту. Шевченко зостався один, розчавлений, самотній. Затинаючись, він крикнув їй:

— Агато Омелянівно!.. Бачить Бог, я цього не хотів!

Ускова його наче не чула. Він не втримався, рвонув за нею. Агата, не озираючись, зикнула:

— Не ходите за мной! Вы помилованы! Царем и мною!

Шевченко спинився. Бахмат понуро, наче винуватий, смикнув якусь суху бадилину.

— Я не хотел вас тревожить… И я не хочу вот так расставаться с вами сейчас… — заговорив безпорадно Шевченко.

— Хм! — тільки й сказала Агата. Потім додала знавісніло: — Идите и сдайтесь моему мужу! — роздерла малюнок на дрібні кавалки й викинула на вітер…

…До саду коменданта Шевченко дістався вже поночі. Усю дорогу від цвинтаря йшов, скрадаючись, пішки. Їхати верхи боявся, не хотів, щоб помітили зі сторожової вежі. Куди подіти Бахмата, не знав. І той валандався за ним, як собака за господарем. Підходячи до