Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Я сів біля неї і відчув, як з мене виходить напруга.

Поступово батько зрікався думки бачити в мені свого наступника. Перше випробування я провалив ще у чотирирічному віці. Він посадив мене в сідло на одну з наших наймлявіших кобил, яка все життя ходила колом, урухомлюючи жорна старого млина. Вона знала тільки цей світ, окреслений колом, по якому ходила, аж поки з неї не лишилися сама шкіра та кості. Коли її не підганяли, вона просто зупинялася, достоту як стара людина, котра забула, що збиралася зробити.

Від рівномірного похитування я закуняв, мов на кораблі у відкритому морі. Кобила спинилася і мирно ремиґала овес зі свого мішка. Так мене й застав батько. Тоді він уперше заніс на мене руку і вдарив по голові.

Потім, коли мені було вже дев'ять, він узяв мене на польові роботи. Хоча вони з дідом уже й могли дозволити собі не виконувати найважчу роботу, то все ж і далі старалися самі пильнувати своєї землі. Разом із наймитами вони вставали о п'ятій і виходили в поле, де залишалися іноді аж до вечора. Ополудні мама привозила всім їсти.

Був сінокіс, жінки й діти помагали, як могли, і село від світанку до смерку стояло майже спорожніле. Одного ранку, попри протести мами й діда, які вважали, що я ще надто малий, батько збудив мене вдосвіта і змусив приєднатися до колони, яка вирушала в поле. Там він поставив мене на віз, тицьнув у руки вила, більші за мене, і звелів розкидати сіно на возі. Та вже невдовзі був змушений визнати, що мені це не до снаги. Під загальний регіт він відіслав мене додому.

Пізніше, коли мені було вже одинадцять, він заповзявся зміцнювати мої м'язи і ганяв мене, навантаженого тягарем, по подвір'ю, аж поки в мене не підламувалися коліна і я не валився від вагою невеличкого, але наповненого вщерть барильця або свіжо свіжозабитої свині. Він стояв у вікні і підганяв мене:

— Ти можеш краще, вставай!

Дідо, сидячи в куточку подвір'я, дорікав:

— Дай хлопцеві спокій. Він не для цього створений.

— Якби я тільки знав, для чого він створений, — сичав батько. — Так і до власної молодості не доживе.

— Досі якось до всього доживав. Живе — і тішся. А своїми вправами ти його в могилу заженеш.

Визнавши й цього разу, що зусилля його марні і він тільки наражає мене на небезпеку, батько змінив стратегію.

— Що ж, якщо ти й справді не надаєшся до фізичної праці, то її зроблять за тебе інші. Головне, щоб ти знався на справі.

Відтоді батько став брати мене з собою до Тімішоари, в порт і на розмови з діловими партнерами, з якими зустрічався в корчмах на Йозефспляці. Він був переконаний, що хитрощів і підприємливості вчитися ніколи не зарано. Я сидів біля нього зі склянкою лимонаду, в темному, прокуреному приміщенні, де відбувалися тривалі перемовини. Спершу він вихваляв свій товар, потім покупці нарікали на високі ціни, а тоді все починалося спочатку. Врешті оборудку скріплювали, вдаривши по руках. Виходячи, батько шепотів мені:

— Але ж ми його натягнули!

Або:

— Він скрутив нас у баранячий ріг, чортяка такий.

Ми часто бували на пристані, де він брав мене зі собою на борт австрійських суден, поки його люди вантажили нашу худобу, наше збіжжя та овочі, які пізніше наповнювали черева віденців.

— Якби не ми, віденець давно вже би здох із голоду і не мав сили воювати, — любив казати батько.

Через війну все ускладнилося і втратило певність, але в батька була сировина, у війну ще жаданіша й коштовніша, ніж у мирний час — харчі. Та невдовзі він зрозумів, що й комерсант із мене нікудишній.

— Якби то знаття, що з тобою робити, — мурмотів він весь час.

Він знову став частіше залишати мене вдома, а сам днями й тижнями десь пропадав. Подейкували, що він має справи іншого роду — з милозвучними жіночими іменами.

Щосуботи я супроводжував діда на базар, де він продавав птицю, поросят, телят, а іноді навіть — хоч і вельми неохоче — лошат. З кіньми він не любив розставатися, наполягав, аби спершу як слід зазнайомитися з господарями, в чиї руки його лошата потраплять. Якщо йому не подобалося чиєсь лице, якщо хтось неправильно чи грубо торкався коня, оборудка зривалася. Відколи дідо спав у челядні при стайні, він ще більше зблизився з кіньми. А коли я якось запитав, чому він так помішаний власне на конях, він