Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Генеральна інспекція жандармерії в Тімішоарі

булібаші циганської громади села Грозенау Ґіґі Пескару

Виходячи з постійної небезпеки, яку циганський елемент становить для румунської раси, задля захисту чистоти крові й усунення чужорідних паразитів, силою королівського декрету та розпорядженням Міністерства внутрішніх справ і Ради Міністрів, постановляємо:

— негайно вислати за Буг усіх циганів, що мали судимості, а також тих, що промишляють жебрами й кишеньковими крадіжками на залізницях і базарах, як і тих, котрі не мають постійного місця праці;

— від моменту вручення цього листа вам заборонено покидати житло, натомість слід готуватися до евакуації, що відбудеться 12 вересня 1942 р.;

— усі булібаші зобов’язані подбати про спокійний і швидкий перебіг депортації своїх циганів.

Полковник Дяконеску,

генеральний директор жандармерії

Раміна підвелася, витерла руки об засмальцьовану спідницю, і, намагаючись приховати свою схвильованість, звеліла Сарело розвести вогонь. Поставила воду на юшку. Кілька хвилин стояла до нас спиною, начебто поглинута своїм заняттям, та коли знов обернулася, в очах у неї застиг такий розпач, якого я ще ніколи не бачив ні в неї, ні в інших людей.

Я вважав її непереможною, трохи такою, як батько. І був певен: коли вже ніщо не допоможе, вона скористається своїми чарами. Та я помилявся. Ніби прочитавши мої думки, вона промурмотіла:

— Боюся, на це зілля нема. Вийдіть, діти. Мені треба подумати.

Я повернувся додому, геть спантеличений перспективою, що вже, напевно, ніколи не зможу носити Раміні міхи і діставати за це в нагороду чергову версію мого народження. Що буду змушений розлучитися з цим неповторним запахом її присутності в моєму житті, з тією сумішшю поту, застояного повітря і пахощів її варив. Поряд із мерцями та дідом, вона була єдиним надійним прихистком мого дитинства, і жодна, навіть найсильніша буря, ані тисяча чортів не завадили б мені відвідувати її раз на тиждень.

— Вони висилають Раміну! За кілька днів прийдуть жандарми і заберуть її! — крикнув я мамі, яка сиділа у світлиці і в'язала гачком.

— Знаю, кажуть, що циган депортують на Буг. В місті вже за них узялися, — відповіла вона.

— Що таке Буг?

— Це річка у Придністров'ї. А Придністров'я — це така місцевість в Україні.

— Але чому вони таке роблять?

— Бо румуни вважають циганів неробами та злодіями.

— А вони справді такі? — допитувався я.

— Ну, звичайно вони такі.

— Але ж не Раміна. Вона допомогла мені з'явитися на світ і дбала, щоб я не вмер.

— За це ми годуємо її ось уже шістнадцять років. До того ж вона тільки те й робить, що розповідає тобі байки. Кажуть, циганам дадуть доми євреїв, яких звідти вигнали. Тож у неї буде не таке вже й погане життя. Твій батько і так хотів незабаром покласти край цим подарункам.

— І ти б це допустила?

— Батько має слушність, Якобе. Всьому приходить кінець.

— Я так не думаю! Ти ніколи для мене нічого не робила — а Раміна робила! — закричав я і вибіг на подвір'я.

З повітки я взяв порожній мішок і вщерть набив його всім, що знайшов у коморі, ще й зловив дві курки. Оскільки підняти міх я вже не міг, то волік його по землі — цілу дорогу аж до Раміни. І не здався, навіть коли засапався так, ніби на мені тяжіло все небо. З останніх сил я перетяг мішок через поріг її халупи, а тоді знеможено повалився на канапу.

— Я приніс тобі їжу, Раміно. Курей, картоплю, цибулю, буряки. В тебе завжди має бути більше, ніж досить.

Вона вийшла з сусідньої кімнатчини, розмовляючи