Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
Та на цьому вона не зупинилася. З третього клуночка видобула ще якісь трави, поклала їх на середину кімнати і теж підпалила. Попросила в мами мітлу і, поки всі кашляли й терли очі, вимела нею всю підлогу аж до найдальшого закутка.
— Вимітаю ненависть з цього дому. Вимітаю заздрість і жадобу. Вимітаю духа, що мучить Якоба.
А тоді змела сміття на газету і спалила все те на подвір'ї. Зайве й згадувати, що я одужав. Але то було вже давно.
Одного дня вчитель Кірш приніс до класу обрамлений портрет Гітлера, забив цвях у стіну і повісив його. Він ніжно погладив портрет, навіть не вірилося, що його велетенські лапища на таке здатні.
— Це Гітлер, — сказав він, оглянув свою роботу і, ще не цілком вдоволений результатом, знову кілька разів щось там поправив, поки портрет не повис прямо.
— Не смійте його чіпати, а то матимете справу зі мною. Затямили?
— Так точно, пане вчителю, — відповіли ми.
— Ви ще молодняк, все найкраще у вас попереду.
Він замовк, і позаяк ми знали, що тепер наша черга питати, хтось поставив незмінне питання:
— Пане вчителю, а коли Ви вперше побачили німецьких солдатів?
— То було 1935 року, в мене був бій у Берліні. В першому ряду сиділо кілька есесівців. Знаєте, що викарбувано на пряжках СС?
Звісно, ми давно знали. Але відповіли «ні».
— «Моя честь — це вірність», ось що. Запам'ятайте. А на пряжці вермахту — «З нами Бог».
Він захарчав, відчинив вікно і глибоко й голосно задихав.
— Якби не ця астма, я був би тепер в Польщі. Або став би успішним боксером. У мене були для цього всі задатки. Я ось-ось мав стати найкращим у своїй ваговій категорії. А замість цього опинився тут і змушений вчити письма купку сільських бевзів.
Він знову важко задихав і кинувся до вікна. Доторкнувся пальцем до кінчика носа, так ніби хотів пересвідчитися, чи цей орган, який так його мучив і псував йому радість життя, ще на місці.
— А що найкраще чекає нас попереду, пане вчителю? — спитав хтось.
Вчитель не поспішав із відповіддю, він зачинив вікно, підійшов до завіси, що розділяла класну кімнату, і розчахнув її. Вчителька, що викладала за нею Катіці та ще кільком дітлахам по-румунськи, замовкла. В них на стіні висів не Гітлер, а румунський король.
— Коли все стане німецьким, отакого-от вже не буде. Найкраще, питаєш? Що за кілька років і ви одягнете однострої і підете на війну за нашу справу. Можливо, вже не на цю війну, а на якусь іншу. Війна завжди знайдеться, причин ніколи не бракує.
Увечері батько збирав у світлиці радіо марки «Зроби сам». Спаюючи два дроти, він мугикав під ніс пісеньку:
Чого ж тебе, друже, так люблять жінки! Жінки і дівчата — мені невтямки! Далеко не красень — зате чарівливець, Не розумаха, не благочестивець, І не герой — а просто чоловік. Та його покохаєш — дасть щастя повік.
