Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
Ми не наважувалися навіть дихнути. І щойно коли він перепитав, всі хором відповіли:
— Нііі! — поглядами стежачи за вчителем. Той вчепився в край столу, підборіддя в нього тремтіло.
— А тобі, — уп'явся в мене поглядом батько, — я руки-ноги переламаю, ще раз мені такої заспіваєш.
Оскільки вчитель не зважав на нас, ми, діти, нерішуче затягнули пісню, яку завжди співали на кінець занять:
Коли минає день шкільний, додому діти йдуть. Матусі нас вітають, вечерю накривають. О, як радіють діти, коли додому йдуть.
Потім діти даремно чекали від учителя хоч якогось знаку, а оскільки знак так і не надійшов, всі крадькома вислизнули з класу.
Ув'язнений між страхом перед батьком і захватом від того, що він самими лише словами вивів з рівноваги найсильнішого з-поміж знайомих мені людей, я залишився сидіти на місці. Частина мене линула до нього, і навіть сьогодні, через стільки років, я нічого не можу вдіяти із цим почуттям.
Мені здавалося, для батька немає майже нічого неможливого, і я вірив, що він навіть здатен відвернути війну від нашого маленького, відокремленого світу. І водночас, ховаючись від нього, я не раз ночував на цвинтарі і перевіряв, чи не пахну таки своїм народженням.
Тут я зауважив, що вчитель і Катіца досі у приміщенні. Вчитель дивився через вікно, він ніби враз постарівся і зсохся. Дівчина трималася здаля, здавалося, вона хоче зі мною поговорити, але не наважується. Вона не зрозуміла ані слова з того, що було щойно сказано, — і все ж по-своєму це відчувала. В мені наростало нездоланне бажання кого-небудь вбити, але бракувало останньої краплини, поштовху, щоб усе зрушилося.
Вчитель глибоко вдихав і видихав, при кожному вдиху його грудна клітка розширювалася, і сорочка напиналася так, що мало не відлітали ґудзики. Він обернувся і загубленим поглядом роззирнувся по кімнаті, та коли побачив мене, лице його спотворилося і перетворилося на суцільну гримасу ненависті.
— Пішов звідси, виродку!
Тоді я нарешті побіг, навздогін за мною Катіца, яка не відставала, незважаючи навіть на мої погрози. Коли я обертався і кидав у неї каменем, вона просто зупинялася. Коли я рушав знову, вона трималася кілька метрів позаду. Вона зупинилася перед подвір'ям, а я пішов простісінько в дім, взяв довгу мотузку і дідового носовичка, потім знайшов у повітці дві тоненькі дерев'яні тички. Засунувши все це під пахву, схопив нашого старого, гордого півня і крізь маленькі, вузенькі дверцята у задній стіні стайні вийшов у поле.
Так ніби здогадавшись, що я замислив, Катіца вже чекала на мене там.
— Не роби цього. Він і так вже старий. Скоро сам помре, — мовила вона.
— Саме тому я й порішу його зараз.
Я рішуче пустився через поле, не зважаючи на її зойки, бо на твердій ріллі вона подерла собі босі підошви. Знайшовши придатне місце, я увігнав одну тичку в землю і прив'язав до неї півня. Зав'язав собі носовичком очі, заніс над головою другу тичку і став чекати. Якщо півень виявиться метикуватий, від кількох перших ударів зможе ухилитися.
Перший удар не влучив у нього, другий теж. Я зірвав хустину з очей, вхопив шнурок і ще раз обмотав його навколо тички, так що півневі залишилося для маневру не більше півметра. Тоді знову пов'язав хустинку, заніс тичку і вдарив. Приголомшений півень повалився на землю. Я зняв хустину і лупив, поки він нього не лишилася кривава купка. Катіца підняла його і сказала:
— З цього моя мама зможе зварити юшку. Можна забрати додому?
Мама сиділа на ґанку. Задерши спідницю, вона затисла ногами гуску і напихала їй в дзьоб зерно. Птаха не пручалася. Вона розучилася харчуватися самостійно і щодня чекала подачі з маминих рук. Варто було мамі вийти на подвір'я, як гуска відразу її переслідувала.
— Десь наш півень
