Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Можеш кликати, скільки влізе. Вона не допоможе.

— Боляче!

— От і добре. Збираєшся стати солдатом, а не можеш і найлегшого болю витерпіти?

— Ти мені не батько, ти — ніхто! — закричав я.

А тоді спробував утекти під стіл, де краще було ухилятися від його ударів. Звідти до дверей було всього кілька кроків, і якби я виявився достатньо прудким, то мав би навіть час схопити черевики, щоб взути їх надворі і чкурнути на цвинтар.

Але він відкинув чобіт, в останню мить перейняв мене і взявся гамселити рукою. Я намагався прикрити голову, але він неодмінно знаходив незахищену прогалину. Він змусив мене встати і зняв пасок. Удари падали так розмірено, ніби їхній ритм визначав якийсь прихований механізм. На звук то було не інакше, як коли румунки на річці ляскають мокрою білизною об камінь.

Я давно вже перестав захищатися. Мої руки безживно повисли, я дивився крізь нього, і це роз'юшувало його ще більше. В кутку між комодом і столом, що слугував батькові до майстерки, я побачив крихітну людинку, щойно народжену, яка, немовби несена незримими руками, линула в повітрі й безгучно сміялася. Бий собі, бий, бо мене все одно тут нема, думав я. Це, мабуть, хтось інший, хто випадково має таке саме ім'я.

Я чув, як він сказав, що не на те мене годує, щоб я здох десь на фронті, а для того, щоб колись перебрав його землі. Втомившись, він відкинув пасок і сів.

— Все ще хочеш стати солдатом? — спитав він.

— Ні, — випалив я без зволікань.

— А ким же тоді?

— Хочу бути, як ти.

— Це вже звучить краще, хоча мені й не дуже віриться, що тобі вдасться. Надто вже ти смердиш своїм народженням. А тепер можеш йти.

Діставши дозвіл, я повернувся і хотів якомога швидше забратися. Я вже стояв на рятівному порозі, але він покликав мене назад.

— Ти щось забув, — сказав він спокійно й невимушено, так ніби взагалі нічого не сталося.

— На добраніч, батьку.

— Добраніч.

Наступного дня вчитель Кірш саме завів одну зі своїх промов, коли через вікно класу я побачив на вулиці батька. Він розчахнув маленьку штахетну хвіртку і рішучим кроком увійшов на шкільне подвір'я. Вхідні двері відкрилися, але не закрилися, його кроки залунали в коридорі, на мить завмерли перед класом, а тоді відчинилися двері, і він увійшов. Навіть не глянувши на мене — а я вже був подумав, що він прийшов по мене — він рушив просто на вчителя, аж той відсахнувся. Із-за завіси показалися зацікавлені личка румунських учнів — серед них і Катіци — та їхньої вчительки.

— Пане вчителю, у вас немає дітей, правда?

Учитель обвів нас широким жестом.

— Ось мої діти, — промовив він урочисто.

— Неправда, пане вчителю. Це діти селян, порядних людей. Більшості й на думку не спало б зодягти їх в однострої.

— Це ми ще побачимо.

Батько приступив до нього впритул.

— Здається, ми не порозумілися, пане вчителю. Бачите он того йолопа.

Він показав на мене.

— Так-от: він належить мені. Можливо, з нього й не вийде рільник, надто він кволий для такого. По правді, то він для всього закволий. А якби пішов у солдати, вкляк би одразу. Але він єдиний, хто в мене є. Доки не з'явиться чогось ліпшого. І якщо Ви станете між нами, я вже подбаю, щоб і друга Ваша кар'єра швидко скінчилася. Начальнику відділу освіти в Тімішоарі я двічі на рік доправляю додому свиню.

Вчитель пролопотів:

— Але ж, пане Обертин!

Батько, здавалось, втратив до нього цікавість і збирався вже піти, коли раптом на порозі знову спинився і повернувся до нас.

— Я довідувався, пане вчителю. Кажуть, Ви з дня на день обірвали кар'єру боксера. Чого б то?

— Через астму.

— Це якось пов'язано з поганим диханням, чи не так? Однак я чув щось інше. Кажуть, Ви наклали повні штани. Раптом стали боятися виходити на ринг. Чшш, нікому анічичирк! Ви проповідуєте