Білі зуби - Зеді Сміт

— Та без проблем, міс.

Поки дітлахи стояли в черзі, щоб обміняти двадцять пенсів на два сухих коржики і чашку несмачного соку, Самад пішов за повітряною Поппі Барт-Джонс, наче хижак, — до кімнати музики, малесенької, без вікон, схожої на пастку, повної інструментів і нот, і аромату, який Самад пов’язував з нею, але тепер бачив, що це запах старої шкіри скрипкових футлярів і струн.

— Це, — запитав Самад, вказуючи на стіл під горою паперів, — ваше робоче місце?

Поппі почервоніла:

— Крихітне, так? Музичний бюджет урізають кожного року, аж цього року не стало чого урізати. Вже дійшло до того, що вони запихають столи у комори і називають це кабінетами. Якби не Джі Ел Сі, не було б навіть столів.

— Кімнатка справді крихітна, — сказав Самад, відчайдушно оглядаючи кабінет у пошуках місця, з якого він не міг би торкнутися її рукою. — Можна навіть сказати, клаустрофобна.

— Я знаю, що вона жахлива, — але ви сідайте, будь ласка.

Самад пошукав очима крісло, яке вона, певно, мала на увазі.

— А, Господи! Пробачте. Воно тут, — однією рукою вона змела папери, книжки і сміття на підлогу, вивільняючи підозрілий стілець. — Я його сама зробила, але він надійний, сідайте.

— Ви ще й тесля? — поцікавився Самад, знову шукаючи нового виправдання для гріха. — Майстер та музикант в одній особі?

— Ні, ні, ні — я відвідала кілька уроків на вечірніх курсах — нічого такого. Я зробила спершу стільчик для ніг, але він зламався. Зовсім ні. Знаєте, я навіть не знаю жодного теслі!

— Завжди можна згадати Ісуса!

— Але сказати «я ж не Ісус» якось не звучить. Звичайно, я не Ісус, але це вже з інших причин.

Самад сів на свій хиткий стільчик, коли вона сідала за стіл.

— Маєте на увазі, що ви нехороша людина?

Самад бачив, як ненавмисна урочистість питання схвилювала її; вона поправила гривку, покрутила перламутровий ґудзик на блузі, ледь усміхнулася.

— Хотілося б думати, що не так усе погано.

— І вам достатньо просто так думати?

— Ну… я…

— О, міс Барт-Джонс, вибачте мені…. — почав Самад. — Я жартома.

— Ну… скажімо, я не містер Чіппендейл, та й по всьому.

— Звісно, — сказав Самад, думаючи, що її ноги набагато кращі, ніж трон королеви Анни. — По всьому.

— То про що ми?

Самад трохи перехилився через стіл, щоб зазирнути їй у вічі:

— А ми про щось говорили, міс Барт-Джонс?

(Він покладався на свої очі; колись люди казали про Самада Мія — хлопчика з Делі, що він мав очі, за які не шкода вмерти.)

— Я шукала… шукала… я шукала свої ноти. Де вони?

Вона почала розкопувати завали на своєму столі, і Самад відкинувся на стільчик знову, відчуваючи певне задоволення від того, що — він же не помилявся? — її пальці злегка тремтіли. То що — мить прийшла? Йому було п’ятдесят сім — добрий десяток років, відколи востаннє була така мить, — і він не був певен, що тепер зможе розпізнати її. «Ти, стариганю, — сказав він собі, поки витирав обличчя хусточкою, — ти, старий дурню. Забирайся негайно, поки твій гріх не затопив тебе (а він уже пітнів, наче свиня), забирайся, поки ще не пізно». Хіба можливо? Хіба можливо, щоб цей цілий місяць — місяць, коли він вичавлював і розхлюпував, молився і благав, чинив і думав, думав завжди про неї, ніби вона думала про нього?

— О! поки я шукаю… Я згадала, що хотіла вас дещо запитати.

«Слухаю!» — сказав антропоморфний голос у Самадовому правому яєчку. Що б ти не запитала, відповідь «так-так-так». Так, ми кохатимемося на цьому самому столі, так, ми палатимемо від бажання, і так, міс Барт-Джонс, так, відповідь неодмінно, незмінно буде ТАК. Але якось, з того раціонального світу, де розгорталася їхня розмова, чотирма дюймами вище від його мошонки, прозвучала відповідь:

— Середа.

Поппі розсміялася:

— Та ні, я не мала на увазі, який сьогодні день, я ще не така неуважна. Я мала на увазі, який це день? Тобто — для мусульман. Просто я бачила Маджіда у якомусь спеціальному костюмі, а коли запитала його, навіщо це, він промовчав. Я дуже перелякалася — може, я образила його чимось?

Самад спохмурнів. Дивно, коли тобі нагадують про дітей у той час, коли ти думаєш про форму і твердість соска, що так чітко промальовується крізь бюстгальтер і блузу.

— Маджід? О, прошу вас, не беріть у голову. Ви не могли його образити.

— А, отже, я мала рацію, — переможно сказала Поппі. — Це було щось на кшталт, ну, я не знаю, вокального посту?

— Еее… так, так, — додав Самад, не бажаючи вдаватися до подробиць сімейної дилеми. — Це символ з Корану… означає, що день розплати застане нас неготовими. Безголосими, розумієте? Тож, и-и-и, тож найстарший син у сім’ї вбирається в чорне і, гм, замовкає на… деякий час… це як очищення.

Господи милостивий.

— Розумію. Це просто дивовижно. А Маджід старший?

— На дві хвилини.

Поппі посміхнулася:

— Ну, майже немає різниці.

— Дві хвилини, — повторив Самад терпляче, бо Поппі зовсім не знала, як насправді важили такі