Білі зуби - Зеді Сміт

жовторотих, що гадки навіть не мають, що з нею робити. Він зловив себе на цій думці. Ох, Самаде Мія… Як то низько має впасти чоловік, якщо він ревнує до дитини на жіночих грудях, коли він ревнує до молодості, до майбутнього… А потім, уже не перший раз того дня, коли Поппі Барт-Джонс вийняла ногу зі шльопанця, а качки врешті прийняли невідворотність екологічної катастрофи, він спитав себе: «Для чого, в ім’я Аллаха, я тут?» Відповідь повернулась ще раз, нестримна, як поклик до блювання: «Бо я не можу бути ніде інде».

Тік, тік, тік. Самад був вдячний паличці на диригентському пульті, яка відволікала його від власних думок, ці думки зводили його з розуму.

— А зараз, діти, ді-ти! Спиніться. Ш-ш-ш, замовкніть. Інструменти від губів, смички вниз. Вниз, Аніто. Отак, так, на підлогу. Дякую. Тепер: ви, мабуть, зауважили, у нас сьогодні гість, — вона повернулася до нього, і він відчайдушно спробував сконцентруватися на якійсь одній її частині, на якомусь дюймі, що не розпалював би так його кров. — Це містер Ікбол, тато Міллата і Маджіда.

Самад встав, наче це його закликали до уваги, почепив свій піджак із широкими лацканами на косо повішений гачок і знову сів.

— Привітайтесь із містером Ікболом.

— ДОБРИЙ ДЕНЬ, МІСТЕРЕ ІКБОЛ, — прозвучало хором від усіх юних музикантів, окрім двох.

— Тепер: я думаю, ми маємо грати втричі краще, бо ми маємо слухача — так?

— ТАК, МІС БАРТ-ДЖОНС.

— Містер Ікбол сьогодні не просто слухач, він особливий слухач. Це завдяки містеру Ікболу з наступного тижня ми більше ніколи не гратимемо «Лебедине озеро».

Цю заяву зустріли ревом і какофонією труб, барабанів і цимбалів.

— Добре, добре, заспокойтесь. Я не сподівалася на аж таку підтримку.

Самад посміхнувся. В неї було почуття гумору. В неї були розум і дотепність — але хіба чим більше причин для гріха, тим менший гріх? Він знову мислив, як християнин; він переконував Бога, що щиріше не скажеш.

— Покладіть інструменти. Так, так, ти, Марвіне. Дякую, дуже дякую.

— А що ми робитимемо замість того, міс?

— Ну! — почала Поппі зі своєю напівсоромливою-напівдражливою посмішкою. — Дещо, що вам дуже сподобається. Наступного тижня я хочу поекспериментувати з індійською музикою.

Цимбаліст одразу засумнівався, чи знайдеться йому робота при такій радикальній зміні жанру, і кинув перший камінь:

— Що? Ви маєте на увазі цю Ііііііі ІІІАА аааа ІІІіііі АА-Ооооо музику? — перепитав він, певно перекривляючи струнні з індійського мюзиклу чи з задньої кімнати індійського ресторану і супроводжуючи їх кивками. Клас розреготався так голосно, ніби духовий оркестр, і зайшовся луною: «Іііі Іаааоо ООАааа ІІНОООо иииии…» Ці звуки, доповнені пародійним вищанням скрипок, проникли в Самадів глибокий еротичний півсон і відправили його уяву в сад, сад, обрамлений мармуром, де він бачив себе вдягненим у біле, схованим за деревом, щоб невидимкою спостерігати за Поппі Барт-Джонс, вбрану в сарі і бінді, вона звабливо блукала серед фонтанів, часом видима, часом схована за бризками води.

— Ей, я не вважаю, — почала Поппі Барт-Джонс, намагаючись перекричати галас і підвищуючи голос на кілька децибелів. — Я НЕ ВВАЖАЮ, ЩО ЦЕ ДОБРЕ… — тут її голос спустився до звичних тонів, бо клас зауважив роздратування і затих. — Не гарно сміятися з чужої культури.

Діти, не розуміючи, що вони якраз це щойно зробили, але усвідомлюючи, що це найтяжчий злочин відповідно до Правил Манор-Скул, втупилися в підлогу.

— Чи ти так думаєш? Чи ти? Як би ти почувалася, Софі, якби хтось насміхався з гурту «Квін»?

Софі, трохи відстала дівчинка дванадцяти років, замотана з ніг до голови в рокерське шмаття, виглянула з-за окулярів.

— Мені б це не сподобалось, міс.

— Не сподобалось? Тобі б не сподобалось?

— Ні, міс.

— Тому що Фредді Меркюрі — це частина твоєї культури.

Самад подумав про те, як офіціанти «Палацу» говорили між собою, що імідж Меркюрі насправді взятий від перса Фаруха, якого шеф-кухар пам’ятав ще зі своєї школи в Панчгані, біля Бомбея, — ну, може, лише зі світлою шкірою. Але хто хотів удаватися в деталі? Він не хотів переривати милу пасіонарну Барт-Джонс, тому Самад промовчав.

— Інколи чиясь музика видається нам дивною, бо їхня культура відрізняється від нашої, — урочисто сказала міс Барт-Джонс. — Але це не означає, що вона гірша, чи не так?

— НІ, МІС.

— І ми можемо дізнаватися багато нового одне про одного через наші культури, так?

— ТАК, МІС.

— Наприклад, яку музику любиш ти, Міллате?

Міллат задумався на хвильку, повісив свій саксофон на бік і почав грати на ньому пальцями, наче на гітарі.

— Наро-о-оджений для ру-у-у-уху! Да да да да дааа! Брюс Спрінгстін, міс! Да да да да дааа! Бейбі, ми наро-о-оджені…

— Гмм, може, ще щось? Щось, що ти слухаєш вдома?

Міллат похнюпився, схвилювавшись, що бовкнув зайве. Він подивився на батька, який несамовито жестикулював за спиною вчительки, намагаючись передати рухи голови і рук бгарати натьям, танцю, який так любила Алсана, коли її серце ще не обважніло від суму, а руки й ноги ще не зв’язали діти.

— Жахи! — проспівав Міллат на всю горлянку, вирішивши, що зрозумів батькову підказку. — «Ніч жахів» Майкла Джексона, міс! Майкл Джексон!

Самад вхопився за голову. Міс Барт-Джонс здивовано дивилася на хлопчика, що крутився перед нею і хапався за власні штани.

— Добре, дякую, Міллате. Дякую, що поділився… цим.