Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Іноді Іван Степанович діяв архіобережно, не довіряючи нікому (іноді сам із себе кепкував: не довіряю навіть собі), тож усе тримав у собі за принципом: «і стіни мають вуха».
Може, й перегравав, приховуючи свої істинні задумки, плани, але інакше не міг. Інакше був програш, а в його ситуації це – втрата волі, якщо не життя. Тож і рядки Сосюри: «Не боячись вогню і криці, хай навіть прийде смерті жах – ніхто не видасть таємниці і чесно пройде грізний шлях» – міг би схвалити, якби ці рядки були написані в його час.
Увесь він був покритий таємницею. Один – на людях, ніби аж простецький, без задумок, відкрита душа, інший – сам на сам у власній душі. Тож його часто не могли збагнути вороги, а це добре, гірше, що й друзі та спільники також.
Це потім стане відомо про його зв’язки з оточенням короля Лещинського, а потім з Карлом XII – лише тоді, як він сам відкриється і зробить рішучі кроки. Конспірація його й інтриги були настільки тонкими й ловкими, що навіть і сьогодні простежити цей бік діяльності гетьмана, зазначають історики, достеменно не вдасться – дещо він навічно заховав за щільною завісою таємниці. Але результати Північної війни між московитами й шведами були довгий час непевними, тож гетьман не ризикував, а так все виважував, щоб за будь-якого повороту подій одержати своє. Діяв не в інтересах Петра І чи Карла ХІІ, ні і ні, а – у своїх власних. Тож коли Карл ХІІ, уладнавши свої справи з Данією та Саксонією, кинув усі сили проти Росії, гетьман, все зваживши, вирішив: його шанси на перемогу більші, а отже, була надія вирвати Україну з московського ярма і зробити її незалежною.
І коли стало відомо – Мазепа зі шведами, всі були розгублені й подивовані. І не лише прості люди, а й козацькі старшини. Ніхто не очікував, що Мазепа перейде на бік Карла ХІІ, так він до того уміло маскував і засекречував свої істинні наміри, що це зашкодило його справі – багато хто спершу не повірив, що Мазепа перейшов на бік шведів, сприйнявши це як провокацію, і залишився на боці московитів, вірячи, що й Мазепа насправді дотримується такої позиції. І Мазепа, утаємничуючи від усіх свої істинні наміри, був таким архіобережним, що сам себе й переграв.
Несподівано повернувши в Україну, Карл XII розраховував і сподівався на відчутну допомогу українського гетьмана, якого, як і Україну, постійно гнітив московський цар, позбавляючи козаків їхніх стародавніх вольностей.
Це було так, але…
Ситуація в Україні на той час була вельми і вельми складною і аж ніяк не сприяла шведам. Шведи були для українців чужими, невідомо якої віри, тоді як москалі однакової віри – це спрацювало на користь Москви.
А тут якісь… якісь шведи – невідомо звідки взялися. Загарбають вони Україну зі своїм Карлом – почухатись не встигнеш. А потім – виборюйся. Ні, з військом на чужу територію в гості не ходять… А ситуація в Україні на той час і справді була непростою. Козацьке військо було розкидане по різних територіях. Неясна була ситуація із Запорозькою Січчю – куди січовики повернуть, кого підтримають – все це було в стадії гадання. Не вияснена позиція Туреччини й Криму, та й з Польщею відносини потребували багато кращого.
Як свідчитиме генеральний писар П. Орлик, Іван Мазепа пояснював своє рішення тим, що «не для приватной моей пользы, не для высших гоноров, не для большего обогащения, а не для иных каковых-нибудь прихотей, но для всех вас, под властію и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей отчизны бедной Украины, всего Войска Запорожского и народу малороссийского, и для повышения и разширення прав и вольностей войсковых хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы с жонами и детьми, и отчизна с Войском Запорожским так от Московской як и от Шведской стороны не погибли».
Ясніше вже й не скажеш, чіткішої позиції й не створиш.
«Звичайно, Мазепа добре знав про становище в Лівобережній Україні, про поступовий, але неухильний наступ на її автономний устрій, розумів централізаторські прагнення царизму, бачив зарозумілість і пихатість російських воєвод, придворних чинів, їхню зверхність у ставленні до старшин. Був він чудово обізнаний із злиденним становищем рядового козацтва, котре тисячами гинуло далеко від рідної землі у воєнних походах, на будівництві каналів, зведенні фортець. Величезний податок, що часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян…
У здійсненні своїх політичних задумів Мазепа не був оригінальним. Плани союзу зі шведами започатковані ще запорожцями, згодом були розвинуті Б. Хмельницьким. Але Мазепа наповнив їх новим змістом…» (Усі гетьмани України. – Харків: Фоліо, 2008).
Гетьман ще довго вагався і все не починав утілювати свій план у життя. І лише вістка про прибуття з військом О. Меншикова, примусила його нарешті перейти Рубікон. До всього ж російський цар вимагав від Мазепи іти на правий берег Десни і стримати шведський наступ. Гетьман тоді затримався, зіславшись на хворобу.
У шведських військах відчувався брак гармат, бойових припасів, провіанту. На допомогу Карлу XII вийшов шістнадцятитисячний загін з валкою провіанту в сім тисяч возів під командою генерала Левенгаупта, але Петро I розбив загін біля села Лісне – Левенгаупт прорвався до своїх лише з трьома тисячами п’ятистами вершниками. Шведам терміново потрібна була допомога.
Мазепа нарешті почав діяти. Він повернувся з Борзни до своєї резиденції в Батурині, віддав останні розпорядження і таки зважився на рішучий крок. Залишивши в місті сильну залогу, гетьман прибув у Короп, а 25 жовтня 1708 року, переправившись із чотирма-шістьма тисячами козаків через Десну, попрямував на з’єднання з армією Карла XII.
Біля переправи Мазепа тримав слово:
– Браття, прийшла наша пора; скористаємось нагодою, віддячимо москалям за їхнє тривале насильство над нами, за всі заподіяні ними жорстокості й кривди, збережемо на майбутнє нашу свободу й права козацькі від їхніх зазіхань. Ось коли настає час скинути з себе ненависне ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною. Ось до якого майбуття закликаю. Ви, браття, напевне досягнете цієї мети з вашою мужністю й за підтримки шведського короля, котрий пропонує вам воювати проти москалів разом зі шведами.
Увечері 28 жовтня 1708 року І.
