Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

Франкфуртський журнал «Theatrum Evropalum» подавав біографію гетьмана та аналізував причини переходу українського зверхника під шведську корону.

Віденський двотижневик «Wiennerishes Diarium» розповідав про знищення росіянами Батурина та повішення ними манекена, який нагадував особу гетьмана. Про хід полтавської битви розповіла й віденська «Der Post-Tagliche Mercurus»: «Мазепа зі своїми козаками бореться за волю рідної України».

Про це стало можливим писати лише в незалежній Україні, адже раніше на цю правду про ті події було накладене суворе ідеологічне табу.

«Хоча Україна стала об’єднаною, однак не була вирішена інша проблема. Московія-Росія все більше і більше обмежувала державні, національні, соціальні й культурні права українського народу. Невдоволення в середовищі козацького війська зарубіжними походами та будівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів українського гетьманства у Північній війні – ці та інші причини, що посилювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього протектора й сюзерена російського царя Петра I (поступове обмеження тим владних повноважень не лише гетьмана, а й політичної та економічної автономії козацької держави, спроби реформування підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана І. Мазепу саме у 1704 р. замислитися над тим, чи бути й далі під скіпетром російської монархії чи зробити Україну незалежною державою. «…Тоді вищезгаданий, славної пам’яті гетьман ясновельможний Іоанн Мазепа, поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни, прав та вольностей військових, а бажаючи щирим жаданням бачити в дні свого гетьманського володіння і залишити квітнучою і наповненою ту ж таки Вітчизну, милу матір нашу, та Військо Запорозьке городове й низове… у розширених і розмножених вольностях», – було записано трохи згодом П. Орликом у Конституції України 1710 року.

У 1708 р. гетьман І. Мазепа на чолі української армії оголосив війну могутній Російській імперії, а допомогу йому надав швецький король…» (100 великих постатей і подій козацької України. – Київ, 2008).

«Иван Степанович понимал, какие перспективы ждут и его самого, и Украину в целом. Процесс создания единого, жестко централизованного государства сопровождался ликвидацией остатков обособленности, автономии его окраинных частей. Украина не являлась исключением. Рано или поздно контроль над ней должен был перейти в руки чиновников центрального правительства. Старшина от этих изменений ничего не теряла, превращаясь в составную часть российского дворянства. Но о государственном суверенитете «неньки» пришлось бы забыть на веки вечные. На третьем десятке лет своего гетманства Мазепа убедился, что ни верная служба царю, ни выполнение договорных обязательств не обеспечивают Украине свободного существования. Крепнущая империя все больше и больше вмешивается в украинскую государственность как политически, так и экономически, считая Украину лишь источником для обогащения империи, перекачивания ее природных богатств, рабочей силы, умов и талантов.

Что же касается гетмана, то ему светило превратиться из властелина в обычного командующего войском… Так что Мазепе пришлось задуматься о смене покровителя. Причем ни Польша, ни Турция для этого не подходили. Кровавый опыт «руины» как нельзя лучше это демонстрировал. Гетману требовалась сила, способная защитить его от гнева Петра I, помочь козацкой старшине превратиться в «отечественных», не зависящих от воли московского царя помещиков нового государства, главой которого Мазепа собирался стать сам. После неудачи под Нарвой гетман посчитал, что победа останется за шведами, и начал осторожно наводить мосты для переговоров…» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).

І Мазепа таки зважився. Сподівався, що на його заклик переходити на бік Карла ХІІ відгукнеться вся Україна. У відозві до народу гетьман мотивував своє рішення нестерпністю царського гніту й нищення ним споконвічних вольностей і прав українського козацтва, що саме так і було.

Петро I, дізнавшись про перехід Мазепи на бік шведів, в гніві неймовірному, в люті скаженій поспішно видав свою відозву до українського народу (тоді він чи не вперше – як припекло, – згадав, що в Україні є український народ): тавруючи Мазепу як зрадника, що зійшовся зі шведами, аби «українську землю закріпачити під польське панування й церкви Божі та монастирі віддати в унію». Це, звісно, була чистої води брехня, але народ готовий був їй повірити – унії православні в Україні остерігалися й віками проти неї боролися. Тут Петро І поцілив у болюче для українців місце.

І далі в історії залишився постулат, який вкладається у два рядки:

«Вчинок Мазепи викликав подив і розгубленість не тільки простих людей, а й основної маси козацької старшини. Цього ніхто не очікував».

От-от, саме так. Для всіх вчинок Мазепи став цілковитою несподіванкою. І ось чому.

Таємниця – це душа, але чого?

Навчаючись у Київській колегії (Києво-Могилянській академії), юний Мазепа охоче вивчав латину, захоплювався риторикою, багато читав в оригіналі Тита Лівія, Тацита, Цицерона.

…Жив-був Макіавеллі Нікколо (1469–1527, Флоренція), знаменитий італійський політик, мислитель, письменник, історик, військовий теоретик. Легше перерахувати, чим він не займався, аніж навпаки.

Автор творів «Князь» (за іншими перекладами – «Владар», «Монарх»), «Історія Флоренції» та інших. Як зазначають енциклопедії та різні довідники, Нікколо Макіавеллі у своїх творах намагався розкрити закони суспільного розвитку, базуючись на даних історії, на врахуванні людської психології, реальних обставин. Найважливішою рушійною силою історії мислитель вважав політичну боротьбу, яка в його викладі часто виступала як боротьба соціальна, класова. Кращою формою держави Макіавеллі вважав республіку, проте був упевнений: італійська дійсність вимагає встановлення монархії. Стверджував: для зміцнення держави придатні будь-які засоби. Поділяв віру гуманістів у могутні творчі можливості людини.

Нікколо Макіавеллі був улюбленим і високошанованим автором для юного Івана Мазепи, з творами якого він ніколи не розлучався, а його філософські та соціально-політичні погляди, особливо роздуми про державу, незмінно схвалював. А «Князь» Макіавеллі був його настільною книгою.

Все життя, особливо коли вже став гетьманом, Іван Степанович незмінно дотримувався принципів Макіавеллі, вони йому відчутно допомагали в його нелегкій службі. Також дотримувався і головного постулату італійця: «Таємниця – це душа справи». Будь-якої, бо кожна твоя справа для інших має бути таємницею – до певного часу, а, отже, й твоєю душею.

Хоча… Може здатися – а втім, так воно й було, – гетьман дотримувався цього принципу Макіавеллі аж надто затято, а, отже, діяв надто обережно. Іноді й на шкоду справі, бо дуже її засекречував.

Гетьман потай, як звик це робити все життя, виношував свої ідеї, приховуючи власні наміри від усіх. І не лише від ворогів чи підозрілих, а й навіть від друзів. Тож завжди поводився вельми обачно, адже ризик був величезний у тій складній