Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

На недавньому шляху і в цій квартирі ми витерпіли неймовірний мороз, який запам’ятаємо на все життя. Випущена з уст слина замерзала скоріше, ніж падала на землю. Замерзлі горобці падали зі стріх на землю. Можна було тут побачити скалічених на руках, інших на руках і ногах, деяких позбавлених пальців, інших із замерзлими вухами, носами, обличчям. Багато повзало на чотирьох на землі, інші тяжко шкандибали через відморожені статеві органи. Всі будинки були заражені, померло більше трьохсот місцевих хворих.

Навіть король Карло, який звик був переборювати всякі незгоди, не уник лютих морозів. Обличчя починало з морозів біліти, але коли пан граф Ренскельд натер його снігом, набуло первісної свіжості».

Відступ, відступ, відступ. Простіше – втеча.

«10 липня ми увійшли до села Переволочна, що було кілька днів тому спалене москалями. Нам здавалося, що на цьому місці, відомому як перевізне, знайдемо якийсь міст, суденце або човен, але, крім двох-трьох рибальських чайок, не знайшли нічого. Цілий день ми змарнували надією, що прецінь скоро поставлять міст…

…Коли ми того дня хотіли переплисти Дніпро на рибальських чайках, у котрих помістилося би по дві особи… Але ми побоювались не тільки дірявих чайок, а й козаків, що бігали на другому березі.

Ріка Дніпро, вельми відома найдавнішим історикам і географам, витікає під Смоленськом на межі Чорної Русі, званій тепер Московія. Вона багата на початкові джерела, потім збагачується багатьма ріками, що до неї вливаються, а біля Очакова впадає вона до Чорного моря. Північну її суворість пояснюють тим, що прецінь звідти витікає, обмиває Смоленськ, Могилів, Рогачів, Київ і Кодак. Вона судоплавна, багата на солодку воду й добру рибу. Коли тануть сніги, або коли дощі тривають кілька днів, при Переволочній вона затоплює поля. Хоча в цьому липні не було дощів, то й так вона своєю шириною страшна й утворює якийсь півострів. З Божої волі ми втратили всяку надію на переправу. Єдине судно, яке могло узяти 50 осіб, мазепинські козаки все ж того дня роздобули, але дістатись на нього ми не могли навіть за сто золотих, бо воно було призначено для визначних королівських осіб».

Відхід до Бендер – якщо вже відвертіше й точніше, відступ, втеча, – мав відбуватися за маршрутом, що його склали на ходу: Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Переволочна, Дике Поле, Очаків, Бендери – не близький світ…

Даніел Крман: від Полтави до Бендер

«Itinerarium» (1708–1709), тобто подорожній щоденник словацького гуманіста Даніеля Крмана [17], як вважається, належить до вершинних творів не тільки словацького, а й загальнослов’янського літературного бароко. Д. Крман – автор багатьох латинських і чеських (у той час літературною мовою словаків була, крім латинської, ще й чеська) віршів і прозових творів релігійного жанру, перекладів німецьких церковних пісень. «Itinerarium» Д. Крман написав латинською мовою, що була тоді інтегральною мовою Західної Європи. У ньому він записав усе почуте й побачене, пережите під час відрядження до Карла XII, у яке він вирушив 1708 року. Разом зі шведським військом він здійснив похід через усю Україну, яку Крман називає Козакією. Шостого жовтня 1708 року вони «трьома шляхами увійшли до Козакії». Неподалік міста Стародуб – село Гірки – відбулася перша зустріч Карла XII з українським гетьманом.

«Маєстатичний князь козаків», як називає Мазепу Крман, мав «мужнє обличчя, яке зображувало козацького генія». Він був багатим, адже йому «належала на все життя вся Козакія», себто Україна.

«Мазепа, – далі занотовує Крман до свого щоденника, – прийшов до короля з малою групою вояків, які замість прапора несли довгу жердь, верх котрої був оздоблений позолоченою кулею й великою кінською гривою (мається на увазі гетьманська хоругва). Після аудієнції він сидів при столі з найяснішим королем, який сам зайняв один бік столу, праворуч короля сидів – на другому боці столу – із своїми вельможами Мазепа. Їх було, здається, десять, між ними й сестринець Мазепи, польовий маршал Войнаровський, який займав лівий бік навпроти Мазепи… Було багато присутніх шведських міністрів, яким хотілося бачити Мазепу».

«11 липня на світанку ми спробували змайструвати човна, привізши зі знищеної переволочнянської церкви претяжкі чотиригранні балки. Найняті робітники за дві години його змайстрували, хоч то суперечило здоровому глузду. Хто б вірив, що такий тягар зможе плавати на поверхні? Як основу вони поклали дві балки в три сяги завдовжки. На них поприбивали впоперек інші три, завдовжки більше двох сягів. На них поприбивали найменше на три пальці товсті дошки з поламаних шведських возів. На такий тягар поклали віз із різними речами, котрий, як тільки дістався на глибину, цілий занурювався. Наші чотири веслярі, озброєні на п’ять пальців широкими веслами, як тільки побачили, що човен під тягарем розпадається, на наш наказ перевернули віз із усім товаром до води, і лише двоє з них повернулось на берег.

…Човен постійно виринав. Усі речі, окрім свого плаща і кошика, наповненого руськими книжками, білизною й буханкою хліба, я залишив. Через те що шведи, використовуючи все вміння, примусили своїх чистокровних коней переплисти Дніпро, звеліли й ми панові Ґаасові вчинити так само з нашими кіньми.

Коли ми на кілька кроків відійшли від берега, побачили багато ворогів, що зайняли пагорки, віддалені від ріки лиш на чверть милі. Наших веслярів годі було умовити утриматись від повернення. Пан Погорський, вбачаючи спасіння у переправі, зайняв задню частину човна й був занурений у воду майже по вуха. Один з веслярів утримував передню праву сторону, другий ліву, я був посередині. Як тільки хтось із нас вагою свого тіла відхилявся зі свого місця, човен негайно трохи занурювався й нахилявся. Тоді протилежний бік човна з криком нас усіх підіймав.

Поки ми пливли на спокійних водах, доти ми від берега віддалялись, але коли ми допливли на середину ріки, де прудка течія, наш човен нахилявся. Виснаживши всі свої сили аж до знемоги, ми не могли зрушити ні вперед, ні назад, ні за течією. Тривалий час змагались ми не так з човном, як з небезпекою смерті, просячи зі сльозами й плачем допомоги один в одного, благаючи спасіння від Бога. Ми хвилинами занурювались по коліна у воду, деколи й по бедра і вище. Чим більше ми рухали човном, тим менше пливли вперед. Найдурніший не міг керувати ним. Коли один рвонув уперед, другий своїм веслом тягнув його назад. Ніхто з нас не думав, що з нами все буде добре, хоч ми і рушаємо вперед до бистрих вод, але й вони могли б забрати нас