Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
В офіційному звіті царського керівництва це так мальовничо-насмішкувато (писали ж бо переможці) подано:
«Пани шведи скоро хребет свій показали, і від наших військ з такою хоробрістю втікала вся неприятелька армія (за малими втратами наших військ, що при тому найбільш дивно), як кавалерія, так і інфантерія, вельми відкинута так, що шведське військо ані разу потім не зупинилось, а без зупинки нашими шпагами, багнетами і піками колото, і навіть до лісу, що був поблизу, гнане і бите».
Король хапався за голову:
– Панове, панове… Що воно десь… дзвенить і калатає? Десь б’є дзвін… По кому він б’є?
Мазепа думаючи своє, механічно відповів:
– Здається, хтось із поетів зауважив: не питай, по кому б’є дзвін. Він б’є й по тобі також.
Карл XII був не лише поранений, а й морально зломлений.
Єдине, що в ті дні утішало – хоч якось – Його Величність, це згадка про 1700 рік, бій шведів з московитами під Нарвою. Тоді 8 тисяч шведів упень розгромили майже сорокатисячне військо і захопили 145 гармат. Цар Петро втікав охоплений панікою, так утікав, що й шпагу свою царську загубив.
На знак тієї вражаючої перемоги шведи випустили медаль, на якій зобразили втікаючого Петра з написом: «Утік геть, плакався гірко».
І все ж його теж охопив розпач і відчай. Він щось вигукував, але його ніхто вже не слухав. Короля насильно винесли з поля бою і посадили в карету. Він ще запитав про долю деяких своїх наближених. Йому відповіли: вони потрапили в полон.
– А-а… головнокомандувач армією фельдмаршал Реншільд? Прем’єр-міністр Швеції граф Піпер? Генерали? Де хоч генерали?
Його Величності відповіли: всі названі ним особи і генерали теж у полоні у росіян…
– Ганьба! Яка ганьба!..
Вигукуючи так, король велів гнати коней чвалом, так швидко, як тільки витримає карета. Чи принаймні її колеса. Додав при цьому:
– Якщо всі в полоні, то краще померти у турок. Уперед!..
Всі розуміли: втеча – єдина реальна можливість для короля уникнути полону. Його величність озирався, вертів головою навсібіч і щось безладно вигукував – полону він боявся дужче смерті. Полягти на полі бою це… це ще може принести славу, полон – ганьба. Краще втеча. Що її потім можна буде назвати всього лише відступом.
І тут виявилося, що біля шведського короля майже немає шведських вояків. Чи загинули всі чи розбіглися перед загрозою полону…
– Ваша Величносте, – наперед ступив Мазепа. – Мої козаки до ваших послуг. Вони швидше трупом ляжуть, аніж оддадуть вашу величність московитам.
– О, Мазепа, я цього не забуду!..
Виділений гетьманом загін запорожців числом триста козаків поклявся зберегти життя Його Величності, благополучно довезти його до Дніпра і переправити на той бік, перейти Дике Поле і подолати кордони володінь турецького султана…
Втеча була тяжкою і небезпечною. Десь під вечір за втікачами кинулася навздогін російська кіннота на свіжих, не стомлених конях.
У них вже були трофеї: Київський драгунський полк вихвалявся здобутими в бою сімома прапорами, срібними литаврами і навіть носилками з королівською постіллю, на якій знаходився поранений Карл XII під час бою.
А ось солдати Київського піхотного полку захопили в полон цілий батальйон шведських вояків – разом з його командиром. Про головнокомандувача армією короля фельдмаршала Реншільда, графа Піпера і дев’ятьох генералів, теж захоплених у полон, росіяни трубили чи не на кожному кроці… І це добивало морально зломлених вояків короля, який чимдуж курів до Дніпра. І далі, далі в Дике, чи яке там поле… Хоч і до дідька в зуби, аби лишень пошвидше втекти од ворожої кінноти…
– Швидше, швидше! – раз по раз вигукував король. – Не шкодуйте коней! Краще смерть у турок, аніж полон у московитів… Чи скоро вже володіння Його Величності султана?… Швидше, швидше! Вперед до османів!..
А тут ще й пророкування якоїсь віщунки, котра невідь-де взявшись, заходилася попереджати гетьмана Мазепу, що «ані він, ані король Полтави не втримають», що «біля неї відбудеться велике кровопролиття».
Стара так і сказала – радше прошамкала, адже була беззубою і надто ветхою, а відтак, очевидно, й мудрою: Полтави (а трапилося це під Полтавою) ви не втримаєте…
– Себто ми її, паньматко, на твою думку, не візьмемо? – уточнив Мазепа.
– При чім тут моя думка, коли така ваша доля, – гнула своє карга. – Тільки задарма кров проллєте.
– Ти – відьма?
– Я всього лише знаю, що з ким буде. А на відьму я ще тільки вчуся.
– Гм… Ти не надто стара, паньматко, щоби ще вчитися?
– Вчитися людині ніколи не пізно. А відьмі й поготів.
– Щодо відьми не відаю, а щодо людей – так, – думаючи своє погодився гетьман.
Шведи схопили стару, бо сприйняли її за вивідачку противника. Вештається, мовляв, карга, на ціпок спираючись, головою трясучи і рота з одним зубом роззявляючи, а насправді вивідує, скільки тут шведів… Та ще своїми балачками-баляндрасами зневіру сіє, щоби в солдатів дух підупав.
А схопивши підозрілу бабу, хотіли було без зайвих слів віщунку повісити, зашморг на її худу шию накинули, як Мазепа, втрутившись, велів звільнити стару від петлі.
– Що ти теперича скажеш? – запитав.
– А те скажу, що й казала, гетьмане: не візьмете ви Полтави, дарма ти до Карла перебрався. Не той він, хто тобі і твоїм задумкам допоможе. Хоч би сам з живою душею врятувався. Утікайте, покіль не пізно – за своєю погибеллю ви сюди прийшли. Доля ваша незавидна. Вищі сили вас покинули напризволяще, а біда – тут як тут…
– Цить, бабо, зі своїм віщуванням, бо Карлові вояки швидко тобі рота заткнуть – не люблять вони таких пророцтв.
– Ніхто не любить слухати про свою погибель, – вона ледве стояла, спираючись на ціпок.
– Гаразд, паньматко, йди далі своєю дорогою та стережись напасті. Тільки скажи, якщо ти така всезнаюча і всевидюча: що мене чекає в Карловому таборі?
– А те, що й Карла – однією вірьовочкою ви пов’язані. Втекти ви втечете, але… У чужині всіма забутий скінчиш ти свої дні. Шкода мені тебе, гетьмане. І на могилу твою сміття навалять злі люде багато. Але вік мине, другий, почнуть тебе й добрим словом згадувати… Така твоя доля, а долю свою…
– І на коні не обскачеш?
– Якщо знаєш, нащо питаєш?
– А доля Карла яка?
– Така ж, як і в тебе. Тільки він у край свій повернеться – на одміну від тебе. Та лиш для того, щоби смерть свою зустріти.
– Все ти знаєш, лиха віщунко, все відаєш.
– Така моя доле, добрий чоловіче.
– Ось про твою долю й хочу тебе
