Дарксіті - Остап Соколюк
— Що вдієш: потрібно робити те, що можеш із тим, що можеш.
Раґнар підвівся. Саме так мене звали насправді. Я був єдиним із Богів, котрий взяв собі справжнє ім’я. Просто, я його дуже любив.
— Потрібно тут все прибрати, — віддав я наказ своїм воїнам, і тут же у квартирі з’явилось з десяток таких самих здоров'яг, котрі взялись до справи.
— Пол, — я поплескав мого мертвого друга по плечу. Довгих прощань не буде. — Ходімо.
Я вийшов із квартири. Ну що хлопці, готуйтесь до війни. Перш ніж Бардо отямиться і кинеться виганяти мене із Дарксіті, я їм тут влаштую гарячу вечірку, довбані прихвосні!
Ніколи! Ніколи не будіть чорного бога!
Від КаленТелефон Пола не відповідав. Я одягнулась і вийшла із квартири. У цю мить мене одразу схопили чиїсь сильні руки. Рот накрила долоня, і я не встигла закричати. Їх було двоє. Двоє м’язистих чоловіків, що скрутили мене і потягнули у іншу квартиру до… Тіни.
Кров наповнив адреналін. Страх… Ви коли-небудь відчували такий страх, коли ви абсолютно безпорадні у руках людей, що можуть із вами зробити що завгодно? Несамовитий страх!
Мене затягнули до кухні Тіни. Там був Барт. Він спокійно їв бутерброд, піднявши підборіддя і навіть оком не змигнув, коли біля нього з’явились ми. Чоловіки притисли мене до підлоги, боляче стиснувши мої руки, і почали зв’язувати. Я навіть не намагалась відбиватись: це не допоможе, а лише погіршить ситуацію.
«Що робити? Що робити?» — пульсувало у моїй голові.
— Як у тебе справи? — пролунав раптом голос Барта згори.
Я не відповіла, адже рот мені уже заклеїли.
— Даруй, що відірвали від буденних справ. Ти ж нікому не смоктала члена? Бо нам буде трохи незручно перед клієнтом…
Він реготнув і шматки бутерброду посипались із його рота.
— Комедія. Дивись, Кален, син прокурора мусить їсти сраний бутерброд у якійсь задрипаній квартирці. Бо тут нема нормального їдла.
Скривившись, Барт жбурнув хліб у раковину. Чоловіки закінчили зі зв’язуванням мене і, важко дихаючи, підвелись.
— Кален, ну що тобі сказати? Ти сама нарвалась.
Я злісно загарчала. Барт кивнув своїм посіпакам і один із них розклеїв мені рота.
— Ти просто хворий на голову вилупок. Може, це ТОБІ у дитинстві доводилось смоктати чийсь хер?
Барт на мить спохмурнів. Було до чорта принизливо розмовляти із ним, вткнувшись носом у підлогу. Я спробувала підвестись і мені вдалось сісти, притулившись до стіни. Двоє «собак» пильно спостерігали за мною.
— Ти просто не розумієш, моя мила, — загрозливо промовив Барт. — Що це таке, коли у твоїх руках така велика сила. Коли ти можеш робити із людьми все, що захочеш.
Він нахилився до мене.
— І головне ти знаєш, що вони настільки мізерні, що із ними ВАРТО робити найгірше. Люди — просто шматки тупого лайна. А знущатись над ними — це одне задоволення. То чому б ні?
Плюнути йому в лице? Я дістану. Немов прочитавши цю думку, Барт знову випростався.
— Хто тобі дав право?…
— Я сам! — викрикнув він. — Я сам взяв це право! І це так просто, правда ж? Суть лише у цьому: хочеш — убивай, не хочеш — не убивай. Хочеш — бери своє, не хочеш — сиди у лайні і смокчи члени.
— Звідки ти знаєш, чого хочу я, ублюдок?
— О ні! Я знаю… — він присів на стілець і помахав мені пальцем. — Я знаю, що ти не така. Не така тупа як інші. Уже ні. Між нами є щось спільне. Так-так. Ми обоє знаємо, що таке мати справу зі злом. Що таке мати справу із великою чорною силою. І ти маєш якийсь план. Ти не збираєшся жити у лайні.
Звідки він?… Я колись казала Тіні про свою мрію, але хіба вона встигла.
Із сусідньої кімнати раптом долинув стогін. Я напружилась. «Що робити? Що робити?» — знову запульсувало у скронях.
— Саме тому знущатись над тобою буде особливим задоволенням! Даруй, Кален, але…
Його нижня губа затрусилась, і він раптом розплакався:
— Я не можу встояти перед цією силою. І, як ти думаєш, хіба наш Всевишній не чинить так само? Він має силу знищувати і убивати. Він має силу зробити… будь-що.
Барт благально простягнув до мене руки — по його щоках текли сльози. Що це? Що за роль він грає?
— І Бог не може встояти від спокуси убивати. Війни, насилля. Все
