Дарксіті - Остап Соколюк

таланти! Знаємо, які, насправді, бездарні люди, котрі вважають себе кращими за нас. І ці виродки!.. — вона раптом розлючено схопила його за руку. — Ці виродки заплатять за роки принижень! Нас можна вдарити, Фред, можна. Але принизити — цього ми їм не пробачимо, правда?

Фред ошелешено витріщався на Сексі. Вона немов читала його думки. Тобто не так — вона немов читала всі його емоції! Те, що вирувало у ньому багато-багато років. Вся ця пережита зневага від батька. «Фред, ти не здатний це зробити». «Фред, іди краще допоможи мамі». «Фред, ти знову все зіпсував». А-а-а! А потім брат… Старший брат, котрий повторяв всі слова батька.

Тіло Фреда немов заціпеніло, але дівчина трусонула його:

— Ей, ти мене чуєш?

— Так… — глухо промовив він.

— Ходімо звідси, кажу. У тебе є куди піти?

— Так. У мене тут є віп-апартаменти.

— Чудово!

Вони рушили темними проходами між людей, спостерігаючи за тим, як відвідувачі нічного клубу трясуться під якоюсь безглуздою музикою, намагаючись… що? У чому була ціль всього цього спектаклю? Напитись за шалені гроші, спітніти і подриґатись, спробувати «перепихнутись» із якимось випадковим партнером, щоб набратись ще якоїсь венеричної хвороби. І потім вранці шкодувати про все. Абсолютно все, що зробив. Де тут була радість від життя?

— Хочеш я розкажу тобі одну таємницю?

— Про себе, моя Сексі?

Фред і загадкова дівчина провели уже якихось півгодини у зачиненій розкішній кімнаті. Пили шампанське, їли шоколад і дорогі сири, цілувались на ліжку. До сексу ще не дійшло. Їм і так було кайфово.

— Ні. Про Дарксіті.

— Ну, давай.

У віп-апартаментах Фред помалу розтанув. Вони перевели тему розмови у спокійніше русло, і більше не згадували про сімейні справи. Фреду було добре із цією дівчиною. До біса добре!

— Знаєш у чому таємниця Дарксіті? У тому, що тут сплять Чорні Боги.

— Тут сплять Чорні Боги? — Фред захмеліло посміхнувся.

— Так. Вони грають у гру.

— Яку ж це?

— Хто прокинувся — той програв.

Фред відставив бокал на столик і розгублено потер чоло.

— Невже? А хто їх будить?

— Один із них. Ведучий гри. Також Чорний Бог.

— Цікава історія…

Він впіймав на собі її цілком серйозний погляд темних очей. Зараз Фред уже дав би дівчині не 20 років, а мінімум 25.

— Ну… а як вони сплять?

— У людях. Кожен вибрав собі людину і сховався в ній. Вони забули, що вони — боги. Сплять. А ведучий їх будить. І якщо хтось прокинувся — він вибуває із гри. Класно вони це все придумали, правда? Боги забули, що вони боги.

— Ти серйозно у це віриш? Ти?…

— Фред, давай ти хоч раз у житті поставишся до чогось не легковажно? Добре?

«Сука, та я тебе зараз!» Але він стримався. Стримав емоції.

— Як скажеш. І що з того? Що мені з цієї «таємниці» Дарксіті?

Вона витримала паузу і осушила бокал із шампанським.

— Знаєш, серед людей твого брата є один такий сплячий бог. І мені відомо хто.

Фред, дурнику, невже ти повіриш у все це??

Від Раґнара

Я прокинувся. Ахха! Ноги у Раґнара підкосились, і він повільно сповз на підлогу біля мертвого Пола. Його тіло не могло витримати неймовірний потік чорної енергії, що струменіла крізь простір у якому перебував Бог.

Я прокинувся і одразу зрозумів, що програв. Міфос переміг — він спровокував мене не небезпекою для мого життя. Він допік мені смертями людей, до яких я прив’язався. Ех, це завжди була моя слабка сторона — співчуття до людей. Саме тому я вмів так вправно маскуватись під них. Мене було важко викрити… Було.

У двері квартири зайшла висока, кремезна постать. Чоловік-убивця. Він схилився переді мною у поклоні:

— Вітаю, мій Лорде. Що накажете?

Я мовчав. Що далі? За правилами я повинен був покинути Дарксіті. За правилами, скоро біля мене мав з’явитись Бардо і провести за межі мегаполісу. Але я не хотів. Я поглянув на Пола і посміхнувся:

— Гей, друже, який кумедний жарт, правда ж? Як ми майстерно зуміли обманути самих себе? І що тепер? Весь цей безлад залишився на мене? Кален… Тепер я маю повідомити про смерть її щастя?

Я знову увійшов у