Дарксіті - Остап Соколюк
Фред ошелешено витріщався на Сексі. Вона немов читала його думки. Тобто не так — вона немов читала всі його емоції! Те, що вирувало у ньому багато-багато років. Вся ця пережита зневага від батька. «Фред, ти не здатний це зробити». «Фред, іди краще допоможи мамі». «Фред, ти знову все зіпсував». А-а-а! А потім брат… Старший брат, котрий повторяв всі слова батька.
Тіло Фреда немов заціпеніло, але дівчина трусонула його:
— Ей, ти мене чуєш?
— Так… — глухо промовив він.
— Ходімо звідси, кажу. У тебе є куди піти?
— Так. У мене тут є віп-апартаменти.
— Чудово!
Вони рушили темними проходами між людей, спостерігаючи за тим, як відвідувачі нічного клубу трясуться під якоюсь безглуздою музикою, намагаючись… що? У чому була ціль всього цього спектаклю? Напитись за шалені гроші, спітніти і подриґатись, спробувати «перепихнутись» із якимось випадковим партнером, щоб набратись ще якоїсь венеричної хвороби. І потім вранці шкодувати про все. Абсолютно все, що зробив. Де тут була радість від життя?
— Хочеш я розкажу тобі одну таємницю?
— Про себе, моя Сексі?
Фред і загадкова дівчина провели уже якихось півгодини у зачиненій розкішній кімнаті. Пили шампанське, їли шоколад і дорогі сири, цілувались на ліжку. До сексу ще не дійшло. Їм і так було кайфово.
— Ні. Про Дарксіті.
— Ну, давай.
У віп-апартаментах Фред помалу розтанув. Вони перевели тему розмови у спокійніше русло, і більше не згадували про сімейні справи. Фреду було добре із цією дівчиною. До біса добре!
— Знаєш у чому таємниця Дарксіті? У тому, що тут сплять Чорні Боги.
— Тут сплять Чорні Боги? — Фред захмеліло посміхнувся.
— Так. Вони грають у гру.
— Яку ж це?
— Хто прокинувся — той програв.
Фред відставив бокал на столик і розгублено потер чоло.
— Невже? А хто їх будить?
— Один із них. Ведучий гри. Також Чорний Бог.
— Цікава історія…
Він впіймав на собі її цілком серйозний погляд темних очей. Зараз Фред уже дав би дівчині не 20 років, а мінімум 25.
— Ну… а як вони сплять?
— У людях. Кожен вибрав собі людину і сховався в ній. Вони забули, що вони — боги. Сплять. А ведучий їх будить. І якщо хтось прокинувся — він вибуває із гри. Класно вони це все придумали, правда? Боги забули, що вони боги.
— Ти серйозно у це віриш? Ти?…
— Фред, давай ти хоч раз у житті поставишся до чогось не легковажно? Добре?
«Сука, та я тебе зараз!» Але він стримався. Стримав емоції.
— Як скажеш. І що з того? Що мені з цієї «таємниці» Дарксіті?
Вона витримала паузу і осушила бокал із шампанським.
— Знаєш, серед людей твого брата є один такий сплячий бог. І мені відомо хто.
Фред, дурнику, невже ти повіриш у все це??
Від РаґнараЯ прокинувся. Ахха! Ноги у Раґнара підкосились, і він повільно сповз на підлогу біля мертвого Пола. Його тіло не могло витримати неймовірний потік чорної енергії, що струменіла крізь простір у якому перебував Бог.
Я прокинувся і одразу зрозумів, що програв. Міфос переміг — він спровокував мене не небезпекою для мого життя. Він допік мені смертями людей, до яких я прив’язався. Ех, це завжди була моя слабка сторона — співчуття до людей. Саме тому я вмів так вправно маскуватись під них. Мене було важко викрити… Було.
У двері квартири зайшла висока, кремезна постать. Чоловік-убивця. Він схилився переді мною у поклоні:
— Вітаю, мій Лорде. Що накажете?
Я мовчав. Що далі? За правилами я повинен був покинути Дарксіті. За правилами, скоро біля мене мав з’явитись Бардо і провести за межі мегаполісу. Але я не хотів. Я поглянув на Пола і посміхнувся:
— Гей, друже, який кумедний жарт, правда ж? Як ми майстерно зуміли обманути самих себе? І що тепер? Весь цей безлад залишився на мене? Кален… Тепер я маю повідомити про смерть її щастя?
Я знову увійшов у
