Дарксіті - Остап Соколюк

Повірте, навіть Чорному Богу неприємно прокидатись і розуміти, що він програв. Тепер я у вигнанні допоки не закінчиться вся гра. Паскудно! А Міфос же пропонував мені домовитись…

У моїй барлозі нікого не було. У квартирі навіть не було слідів обшуку. Я просто взяв всі свої гроші і запхнув їй у сумку. На прощання ще раз окинув оком оселю. Раґнар, як ти міг тут жити? На обличчі з’явився іронічний вишкір — люди такі смішні істоти!

Я зайшов у своє улюблене кафе і спинився. Роззирнувся по боках. Нічого не змінилось. Вся моя людська частина відчула раптом якусь радість. І чому люди так люблять повертатись знову і знову у звичні місця?

Із кухні виглянула офіціантка Ракель і, побачивши мене, на кілька секунд оторопіла. А потім на її обличчі розцвіла посмішка.

— Вас так давно не було! Я думала… думала, що… Будете вечеряти?

— Звичайно, Ракель. Штрудель є?

Вона радісно закивала.

— Тоді все як завжди і штрудель на десерт.

— Зараз буде! — жінка метнулась до кухні.

— Ракель? — гукнув я їй.

— Що?

— Якщо захочеш — підходь. Побалакаємо.

Чорний Бог на ім’я Раґнар підморгнув жінці і попрямував до свого улюбленого столика. Через декілька хвилин моє замовлення лежало переді мною, а Ракель несміливим голосом розповідала про своє життя. Вона переїхала на іншу квартиру, котру почала знімати зі своєю давньою подругою. У неї з’явився кавалер. Звісно, не бозна-що, але цілком пристойний чолов’яга. Він працював у якісь державній конторі і грошики у нього водились.

Справи Ракель явно пішли вгору.

— Я уже збиралась кинути цю роботу, але мене тримало тут лише одне.

— Що? — запитав я, відправляючи в рота останній шматок штруделя.

— Ви, — вона опустила очі. — Я чекала, коли з’явитесь ви, щоб подякувати.

Я відчув, як їй важко говорити — у горлі жінки став клубок. Я посміхнувся і лагідно поплескав її по плечу:

— Ракель, кожен із нас бог своєї реальності. Щоб там не відбувалось довкола — ми здатні все змінити. Якщо будемо достатньо наполегливими.

— Так, можливо… Але… Мені здається у світі є ангели, які інколи приходять до нас — людей — щоб підштовхнути їх. Розбудити. І ви, напевно, один із таких ангелів.

Я стримався, щоб не розсміятись.

— Не можу сказати тобі правду. Але мені здається, ти уже все сама знаєш, — я знову підморгнув їй і поставив на стіл пачку грошей. — Це тобі на відпусточку. Інколи нам треба відпочивати.

Я підвівся і накинув куртку.

— Я от також йду у відпустку. Тому… Будемо прощатись.

Ми не обнімались на останок — досить цих ніжностей.

На вулиці із телефонної будки задзвонив апарат. Я зайшов всередину і підняв слухавку.

— Раґнар, мої вітання.

— Привіт, Бардо. Як справи?

— Я бачу, що ти прокинувся, — перейшов одразу до суті він. — Чому ти досі не покинув Дарксіті?

— Хочу ще закрити кілька справ.

— Раґнар, це проти правил!..

Я повісив слухавку і рушив далі. Двері до бару «Міранда Шут» були забиті дошками. Я вибив їх по-старомодному — одним ударом ноги, і зайшов всередину. Тут, на жаль, все змінилось. Переді мною була руїна. Остін, Джо та навіть бармен — я прив’язався до всіх них! Вони всі були мертві, через одного придурка, котрий…

— Гей ти!

Я обернувся. Позаду мене на вулиці стояв один із людей Драка. У чорному плащі і всьому, що належить. Клоун!

— Ти що тут робиш?

— Ти не в курсі — Рікі убили?

— Рікі? — розгубився мій співрозмовник. — Хто це?

— Людина Мальдіні. Такий сцикун один.

— Убили. Всіх убили. А ти?…

— Твоя смерть.

Я підняв руку і чоловік упав. Я забрав його життя, не торкаючись тіла. Все, досить сентиментів — пора діяти! Мої невидимі воїни миттєво прибрали тіло із тротуару. Я рушив вперед, а за мною — слідувала ціла чорна армія.

Світ почорнів. Тіна ридала від болю, а я не розуміла, як реальність може бути такою страхітливою. Чому люди робили і роблять такі жахливі речі одне із одним? За що вони так ненавидять