Дарксіті - Остап Соколюк

— Буду.

— Брешеш, — вишкірився я. — Ти — труп. Знай це.

— Містер Драк дістане тебе з-під землі. Я це зробив — зробить хтось інший.

— Ти? Ти мене знайшов?

— Так.

— Як?

— У кав’ярні. Вони назвали твоє ім’я. Чоловік і жінка.

Я кивнув:

— Тобі повезло, сосунок. Більше такого не буде.

Я зробив крок.

— Не треба! Я вистрелю!

— Драк сказав взяти мене живим. Ти не зможеш. Ти ж тупий посіпака.

Я кинувся вперед. Він не вистрілив. Бій почався і швидко закінчився. На вулиці не буває довгих бійок, якщо суперники уже мали хоч трохи досвіду. Всі ми б’ємо лише з однією ціллю — щоб одразу убити.

Останній виблюдок містера Драка упав на підлогу, а я підхопив його пістолет і за декілька секунд зробив контрольні вистріли всім нападникам. Семеро трупів.

У коридорі на підлозі лежав Пол. Він ще дихав. Я схилився біля нього. Він весь заливався кров’ю.

— Пол, все буде нормально. Ти виживеш, — сказав я слова, котрі уже нічого не значили.

— Кален… Кален… Попіклуйся про неї… — прохрипів Пол і помер.

Я чекала його — мого коханого чоловіка, а він все не повертався. Приготовлена вечеря почала холонути…

«Ніколи не обмежуй себе добрими ділами — твори зло. Кари не буде…»

Фредеріко Мальдіні всі вважали непутящим. Він був середнім сином у сім’ї і, тоді як старший Мальдіні зумів організувати мафію та вести сякі-такі кримінальні справи, Фред умів лише тринькати гроші.

Старший Мальдіні часто кричав на молодшого, але не наважувався чіпати брата чи, тим паче, убити. Родина — понад усе. Такими були принципи кримінальних кланів Дарксіті. Звісно, на відміну від Містера Драка…

— Паршива вівця! — часто гарчав Мальдіні у спину братові і сердито жбурляв щось у стіну.

Проте у Фреда таки було декілька талантів. Наприклад, він був майстром влаштовувати п’янки-гулянки. Або ще: знаходити собі фатальних жінок.

— Люба, як тебе звати?

Підійти за барну стійку, щоб познайомитись із жінкою — чи не найгірша ідея, котра може стрягнути у голову чоловікові у цьому закладі. Ніч. Гучна музика. Сигаретний дим. Десятки спітнілих людей під алкоголем і наркотиками занапащають своє життя у клубі. Можливо, всі ми просто запрограмовані на самознищення?

— Називай мене, Сексі, — посміхнулась вона йому.

Хтиво, звабливо. Дівчині не більше 20 років від народження. Чорнява і розпашіла. Таку хочеться без слів вхопити і жбурнути на ліжко.

— Справді? — підвів Фред брови. — Чудове ім’я.

Він захихотів.

— А мене звати Фред. Фред Мальдіні.

— Ти випадково не?…

— Так, я із тих, — хвалькувато промовив чоловік, і присів поруч із дівчиною.

Вона не була йому знайома. А отже не могла бути проституткою — всіх тутешніх хвойд він знав особисто.

— Вау. І як воно — бути завжди номер два?

— Що? — вираз обличчя Фреда різко змінився.

— Ну, глава банди — твій брат. А ти хто там?

— Я його… Я там!.. — чоловік раптом захлинувся злістю, і дівчина демонстративно відвернулась.

— Еге ж… Люди, які не вміють контролювати свої емоції — не здатні контролювати інших людей.

— Сучка, та я тебе зараз зарию тут. Тупа!..

— Заспокойся, — вона поглянула на нього так ліниво, що Фред аж розгублено затнувся. Він ще не бачив, щоб якась людина так реагувала на образу!

— Мені це знайоме. Я — шоста дитина у сім’ї, — продовжила Сексі. — Всі мене мають за ніщо. Ніхто не дослухається до моєї думки. Думають, що я якась мала дитина, за якою потрібно постійно приглядати.

Фред нічого не відповів — він лише сьорбнув зі свого бокалу, де бовтався якийсь його улюблений «шмурдяк».

— Але ж ми із тобою, Фред, добре знаємо чого варті, правда? Добре знаємо свої