Дарксіті - Остап Соколюк
Чоловік наповнює дім жінки, а жінка — наповнює чоловіка. Такий закон гармонії.
Клацнув замок і вхідні двері відчинились. На порозі стояв Пол. Я побачив його, причаївшись за шафою. Пол увімкнув світло у коридорі, і я замружився. Мої очі прагнули темряви. Хазяїн дому обернувся до дверей, щоб зачинити їх, але там уже стояли люди Драка.
— Не рипайся, — гаркнув один із них, і вони почали заходити всередину.
Як завжди — люди Драка сунули немов потім чорних тарганів. Я напружився всім тілом.
— Де Раґнар?
— Хто… хто це?
Промовив Пол. Правильно промовив — розгублено, затнувшись, наче дійсно перший раз почув про це ім’я. Люди часто брешуть твердим голосом, без запинок, а це не природно.
— Це останній із Могікан, — реготнув один із людей Драка, і я напав на нього першим.
Я ударив його по сонній артерії ножем (так, на кухні завжди є ножі і це добре) і фонтан крові бризнув на стіну. Зчинилась метушня, і хтось вимкнув світло. «Пол, ти умнічка!», — подумав я, і схопив наступного чорного виродка.
Він відбивався, тому я бив його ножем куди-небудь, поки не пробив живіт. Суперник поповз униз, а інші мужики чомусь не діставали пістолетів. У голові промайнула думка: «Невже наказали брати живим?»
У цю мить у вузькому коридорі на мене обрушилась вся навала решти людей Драка. І я відчув свою фізичну кволість. Раніше я би втримав їх, але не зараз… Я зчепився із першим у ряду. Він гарчав і витріщався на мене оскаженілими очима, а я намагався пробитись ножем до його горла.
Позаду почувся удар і крик — натиск навали послабився. Невже Пол? Вони «провтикали» ворога у тилу? Я зібрав всі свої сили і попер вперед. Нападник не втримався і пропустив лезо занадто близько до шиї. Потекла кров. Він загарчав ще голосніше. Захрустіли тканини тіла і чорний виродок заволав, але було уже пізно — я вдарив його кулаком і дотиснув ножа. Труп.
Я вимкнув світло, але мене одразу приперли до стіни.
— Стій тут, — приставив мені до обличчя пістолет один із непроханих гостей, і я підняв руки.
Вони всі навалились на Раґнара. Ніхто не стріляв, і я зрозумів, що люди Драка мали наказ взяти останню людину Мальдіні живим. Що ж, якщо мене досі не вбили, значить я мав усі шанси залишитись цілим. Навіть після того, коли заберуть Раґнара.
На мить я уявив собі сцену: Раґнара виводять; я залишаюсь сам вдома; спокійно збираю свої речі і їду до Кален. А далі — всі жили щасливо і спокійно. І померли в один день. Які ж це лицемірні слова! Ними закінчувалась кожна казка. Який же страхітливий обман втовкмачили нам в голову у віці, коли ми все сприймали на віру!
Сам не зрозумів, як це сталось, але я зловив себе на тому, що б’ю в потилицю найближчого до себе нападника. Він цього не очікував. Я б’ю його ще раз і намагаюcь повалити на землю. Пістолет. Мені потрібен пістолет! Віддай…
Бах! Пролунали вистріли. Що сталось? Між мною і рештою людей залишалось мертве тіло першого, але що там відбувається позаду?
— Пол! — раптом крикнув я.
Відповіді не було. Я вивернувся і рубанув рукою вперед. Хтось вхопив мене і вкусив за палець. Я упав. Це була дуже брудна бійка. І скільки уже можна потрапляти у пекло, де тебе притискає цілий потік ворогів до підлоги?
«Тобі жопа. Тобі жопа!» — начитував мантру всередині мене мій чорний двійник.
«Я їх всіх убив. Я їх всіх убив!» — заволав я всередині.
Мене немов ошпарили кип’ятком. А потім — тупий біль паралізував все тіло. Я повалився на землю. Хапнув ротом повітря і застогнав. «Пол!» — почув я крик Раґнара. В очах потемніло. «Тримайся! Не відключайся!» — закричав я сам до себе подумки.
Я піднявся. Не знаю, яким чудом, але це були нелюдські можливості. Ножа більше не було — він випав. Але у мене була лють. Скажена ненависть до цієї людської плоті, що напирала на мене.
Чиєсь вухо попало мені під руку, і я із силою потягнув його. Захрустіли хрящі і у квартирі пролунав чоловічий вереск. Таке рідко почуєш. Удар — зламалась чиясь челюсть. Удар — зламався чийсь ніс. Раптом я зрозумів, що залишився лише один дієздатний суперник.
Я штовхнув його у вітальню, щоб збільшити простір для бійки. Він вихопив пістолет.
— Будеш стріляти?
