Дарксіті - Остап Соколюк

«Життя — це гра, першим і головним правилом якої є — вважати, що це не гра, а все дуже серйозно».

Скільки себе знаю, ніколи не думав про те, куди котиться моє життя. Дехто вважає, що так і треба. Інші кажуть, що життя без цілі це чи не найгірший гріх. Щодо мене то я й не намагався робити щось правильно. І це спрацьовувало — роки мого життя тихо плинули у небуття, наповнені рутиною.

Проте цього ранку щось пішло не так. Ліла, котра завжди спала до десятої, встала десь о сьомій. Вона довго щось робила, ходячи по квартирі, а я слухав це крізь сон. І було у цьому, зрештою, щось зворушливе. У тому, що поки ти спиш, десь там у квартирі хтось начебто стереже тебе, виконуючи якісь свої ранкові ритуали.

Але все виявилось зовсім не так, як у солодких снах.

— Доброго ранку, ко…

…хана. Я нахилився до своєї дівчини (можливо, майбутньої дружини. Я уже думав про це. Ми були разом чотири роки. Три із яких — прожили в одній квартирі), щоб поцілувати її, але вона сахнулась. І тоді, весь розпатланий, сонний, стоячи у вітальні, я побачив, що Ліла зібрала свої речі.

Відчуття змінились, як вода у душі, коли перемикаєш із гарячої на крижану.

— Не треба мене цілувати, Пол, — відмахнулась вона, скривившись.

— Що сталось? — промовив я не своїм голосом. Це був особливий, стерильний голос для ситуацій, у яких я не хотів себе бачити.

— Я йду від тебе, — стиснула вона свої голосові зв’язки так, що я заледве почув її.

— Чому? — стерильно запитав я.

Якийсь час вона нібито заклопотано складала речі.

— Що знову сталось, Лі? Чому ти психуєш?

І тут дівчина вибухнула:

— Я психую?! Я психую?!

— Так… Ти ж останнім часом була така задоволена. Така щас…

— Я це робила навмисне. Навмисне! Я… я… — вона затнулась, на очах виступили сльози. — Я хотіла виправити все. Думала, що якщо почну поводитись як щаслива, то все зміниться. Вони ж кажуть: радій і тоді реальність зміниться.

— Хто каже?

— Автори довбаних книг! Але нічого не змінилось…

Я відступив від неї крок назад. Всередині мене все похололо, ніби я стояв під крижаним душем уже довгий час. І хотілось атакувати. Бити у відповідь.

— А що тобі не так? Що тобі постійно не так?

— Пол, у тебе нема майбутнього. Ти гнилий чоловік. Заледве зводиш кінці із кінцями. Нікуди не прагнеш. У тебе нема цілі, нема… мрії.

— Це ти також прочитала у тих книгах? — хмикнув я.

— Що прочитала? Що ти гниляк? Це навіть дурному ясно, — вони зиркнула на мене, мов плюнула люттю зсередини.

— А ти? Чого ти варта? Принцеса, так? Ти постійно пердиш! І… від тебе може смердіти. Ти не заслужила кращого!

Я сів у крісло — не хотілось кричати на неї зблизька. Адже я міг не стриматись і вдарити. Ліла відійшла до вікна і зітхнула.

— Я знаю, що не принцеса, Пол.

Припини називати мене по імені, сучка!

— Але я думаю про майбутнє своїх дітей. І народжувати від тебе… Жити у твоєму майбутньому… Немов взяти кредит на квартиру і кинути роботу. Безнадійно.

Вона завжди була мастак придумати невдалі порівняння.

— Діти, блять…

Я фиркнув і замовк. У кімнаті настала тиша. Одна із тих, за спиною якої приховується найстрашніше прагнення людини — убивати. При чому не просто знищити суперника, а змусити його мучитись якомога довше. Дивно, ще кілька хвилин тому я думав про Лілу дуже ніжно.

Дівчина підійшла до сумок, присіла на мить на диван, але пролунав дзвінок мобільного.

— Так? Ви уже під під’їздом? Гаразд, я виходжу.

Вона підвелась. І тут я зрозумів, що це кінець. Нікому нічого не докажеш. Нема сенсу для злості — мій об’єкт ненависті покидає мене.

— Я допоможу із сумками, — зриваюсь із місця. Вона не заперечує.

Уже біля дверей, взуваючись,