Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Ділі Марлен,

Ділі Марлен.

У тих місцях, яких не вистачало в італійському перекладі, в оригіналі говорилося про туман. «Wenn sich die späten Nebel drehn», — і туман обкурював усе навкруги. Проте у той час я б і не зміг утямити, що зажурений голос під ліхтарем (вочевидь, моя проблема полягала лише в тому, що я не міг зрозуміти, як це можна вмикати ліхтарі, коли все місто було занурене у темряву) належав тій загадковій потіпасі, що «торгує сама по собі». Багато років по тому я прочитав у «Ліхтарі» Серджіо Корацціні[163]:

Понуро і сумно на самотній вулиці,

немов ладан з кадилища

огортає все під дверима блудилища,

чи, може, від туману тьмяніє все так рано.

«Лілі Марлен» з’явилася незабаром після «Товариша Ріхарда». Чи то ми були більшими оптимістами, ніж німці, чи то між цими двома пісеньками сталося щось, що засмутило нашого любого товариша. Він уже вкрай утомився крокувати по вуха в багні і тепер мріє лише про те, щоб повернутися під ліхтар до Лілі Марлен. Я усвідомлював, що ці ж таки пісні могли б допомогти мені зрозуміти, що ж такого сталося, що бідолашний солдат уже мріяв не про перемогу, а про те, щоб знову припасти до ласкавих шльондриних грудей, яка журилася так само, як і її клієнти.

Після початкового захоплення люди звикли до темряви і, гадаю, до бомбардувань і голоду теж. Бо ж тоді навіщо радити маленькому «баліллійцю» в 1941-му вирощувати на власному балконі військовий городчик, якщо не для того, щоб якнайкорисніше використати навіть найменшу площу і зібрати на кілька морквин більше. А чому «Балілла» перестав отримувати звісточки від татка, що воював на фронті?

Любий таточку, пишу тобі листа, і тремтить зрадливо рука.

На очі набігла сльоза, нерівні виводжу рядки, чому, зрозумієш ти.

Вже так багато днів ти вдалині і не підкажеш, як тебе знайти...

Та не маю права надію втрачати — пишу листи,

Щоб побачити усмішку твою, потиснути руку,

Переживу війну і витримаю розлуку.

У мене теж своя війна: борюся я щодня за те, щоб родила земля.

З дитинства і донині у вірі, шані й дисципліні землі бажаю я добра,

Тому щоранку дбаю я про мій город війни, вмиваючись сльозами.

Повір, сльози гордості я ллю і Бога кожен день молю,

Про доленьку твою, батечку мій дорогий.

Ось так, кілька морквин задля перемоги. Поза тим, у тому ж таки зошиті я прочитав надиктовані вчителем рядки про те, що наші вороги англійці їдять п’ять разів на день. Я, мабуть, подумав, що мене теж не гірше годують: уранці кава з молоком і скибкою хліба з варенням, о десятій — другий сніданок у школі, потім обід, підвечірок і вечеря. Та, можливо, не всім поталанило, як мені, тож люди, що можуть їсти п’ять разів на день, мали б викликати ненависть і відразу у бідолах, що вимушені вирощувати на своїх балконах помідори.

Гаразд, але чому ж тоді англійці були такими сухоребрими? Чому на одній з дідових листівок з написом «Мовчіть!» зображали підступного англійця, який намагався підслухати наші військові таємниці, що їх вибовкав у шинку за чаркою необачний італійський товариш? І звідки взагалі у шинках могли взятися люди, коли всі як один похапали зброю і кинулися на фронт? Чи серед італійців завелися запроданці? Хіба у читанці писали неправду і всіх відступників не понищили після муссолінівського «Походу на Рим»?[164]

Чи не кожна сторінка кишіла свідченнями неминучої перемоги. Але, поки я гортав ті сторінки, з тарілки програвача заграла чудова, неймовірна пісня. Йшлося про останні дні нашого дивізіону, що до останньої кулі тримався в африканській пустелі, у місцині під назвою Джарабуб. Солдати померли з голоду, коли у них скінчилися запаси. Ця історія набула епічного розмаху. Коли я ще був у Мілані, за кілька тижнів до від’їзду в Солару, я бачив по телеку кольоровий фільм Деві Крокетта і Джима Боуї про опір військ, що перебувають в оточенні у форту Аламо. Ніщо так не збурює емоцій, як саги про оточену ворогом фортецю. Уявляю, як я підспівував під цю елегійну, розпачливу пісню, а в душі моїй вирували такі ж почуття, як сьогодні у маленького хлопчини, що дивиться вестерн.

Розтанув сніг, і паморозь зникла. Немає навколо туману.

Поганці британці клянуть свою долю погану,

Сидять десь у льосі, пастилки ковтають,

Осушують пляшки і тяжко зітхають.

У відчаї в мишки питають: «Чи скоро весна, нам вже додому пора?»

В квітневому небі ластівок зграя летить,

Та вам, британці, не пощастило у цю мить,

Вам з неба на голови дощ із бомбочок летить.

Торпеди наші б’ють без промаху.

Тому, Британіє, програєш ти війну, а ми здобудемо звитягу.

Лиха Британіє, цей квітень нам славу принесе, і ми знеславимо тебе!

На північ хутко повертай, зникай безслідно, рибальський острівець,

Бо вже, Британіє, чатує десь поруч на тебе кінець.

Прийдешнє світле, прийдешнє краще, цей квітень для Італії найкращий!

Непорушний місяць біліє в пустелі, я, немов верхи на коні,

І зверху дюни башта мінарета видніється мені.

А звідти чути крики, лемент, гуркіт, вибух, море крові.

Вже майоріють прапори, запитую, немов у сні:

То що ж то коїться, погонич, прошу, скажи мені?

Ти чуєш звуки труб? Це править свято Джарабуб!

Я голоду не відчуваю і крихти хліба не жадаю,

Для мене досить жмені рідної землі,

Полковнику, гвинтівку, свинцевих куль ти дай мені!

Не треба і води, кров’ю власного серця я спрагу вгамую І смак перемоги солодкий відчую.

Не віддамо ми жодного рідного метра землі,

Полковнику, вогню, що нищить все, ти дай мені!

Не хочу слави і похвал, за рідну землю останній подих віддам!

Звідси назад немає дороги, та ми близькі до перемоги,

І битимемось кожен час, хіба що смерть розлучить нас.

Британії загибель розпочалася тут, у Джарабубі,

Полковнику, мене не змінюй на посту, не забувай мою присягу!

Я знаю, ми здобудемо звитягу!