Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Певна річ, не проминемо й колоніальних звабниць-негритянок. І хоча африканців здебільшого порівнювали з мавпами і зображували зовсім побитими найрізноманітнішою заразою, для спокусниць-ефіопок робили приємний виняток. На хвилях радіо лунало: «Ой смуглявеньке обличчя, ефіопська діво, чекай, сподівайся, настане година, й ми скоро прийдем, новий лад і нового Володаря тобі принесем».Те, що ще вони принесуть ефіопським дівам, ставало зрозуміло тут-таки на ілюстраціях Де Сети, того самого, що обсміював Черчелюгу-катюгу, на котрих зображувалися італійські солдати, що купують на ринку рабинь ефіопських красунь і несуть їх на пошту, перемотаних, мов посилку, щоб відправити на батьківщину — у подарунок друзям.
Проте жіночі принади ефіопок аж від самого початку завоювання оспівувались сумною і ностальгічною, вочевидь караванною, пісенькою: «Пливуть каравани у Тіґрай, пливуть до зірок, і ти знай, засяють і заблищать від любові вони».
А що ж я думав про цей водограй оптимізму? Про це мені розповідали мої зошити з першого по п’ятий клас. Варто було лише кинути оком на обкладинки, і вже проймало гордістю і переможним духом. З-поміж інших вирізнялися лише кілька палітурок з білого та цупкого паперу (вочевидь, ці зошити були найдорожчі), на котрих були портрети Великих Людей (як замріяно я дивився на загадкове й усміхнене обличчя добродія на ймення Шекспір, котре я, принаймні так видається з літер, які я пообмальовував, немов хотів запам’ятати краще чи дізнатись, що воно таке, вимовляв достоту так, як воно писалося: «Sha-ke-spe-a-re». А на решті обкладинок верхи на коні гарцював дуче, вояки у чорних сорочках кидали у ворога ручні гранати, кермувальники торпедних човнів із захватом топили ворожі кораблі, гінці з непоборним почуттям самопожертви, котрі, не зважаючи на роздроблену ворожою гранатою руку, в зубах несли повідомлення з фронту.
Учитель (але чому ж саме «учитель», а не «вчителька»?) цитував нам уривки з історичної промови Муссоліні 10 червня 1940-го, дня, коли проголосили війну, доповнені вигуками цілого моря людей, що стеклося того дня на площу Венеції:
«Вояки на морі, на землі і в повітрі! Чорні сорочки революції і війська нашого! Чоловіки і жінки Італії, Імперії і Королівства Албанії! Слухайте! Доленосна година зійшла на нашу рідну землю. Година, коли треба приймати остаточні рішення. Посли Британії та Франції вже повезли звістки про проголошення війни. (Натовп вигукує «Війна, війна!») Станьмо на поле бою з плутократичними та реакційними демократіями Заходу, що в усі часи загальмовували поступ, а іноді навіть ставили під загрозу саме існування італійського народу...
Відповідно до норм фашистської моралі, з другом маємо йти в бою до кінця. (Лунають вигуки «Дуче, дуче!») Так ми робили досі і так будемо робити й надалі — пліч-о-пліч з Німеччиною, з її дивовижними військовими силами. Перед подією вікового значення звернімося думками до Його Велич-пості короля-імператора (натовп радісними вигуками вітає Савойську династію), що, як завжди, зрозумів душу свого народу і пристав на його волю. Гучно вітаймо фюрера — керманича союзної нам Німеччини! (Почувши ім’я Гітлера, люди довго аплодують.) Пролетарська фашистська Італія втретє повстала, вона сильна, згуртована і горда, як ніколи (юрба в унісон кричить «Так!»). І лозунгу нас один, він єдиний і невідступний для кожного з нас. Він уже летить від Альп до Індійського океану, запалюючи серця: «Перемога!» І ми переможемо обов’язково». (Захоплений люд вибухнув неугавним шквалом оплесків.)
Ймовірно, саме тими днями по радіо почали передавати «Перемогти!», де особливо наголошувалось на словах Верховного:
Перемогти, перемогти, перемогти!
Загартований пристрасним жаром, гримить Італії голос!
Підійміться на ноги, сотники, когорти, легіони — прийшов ваш час!
Наші серця палають, чекаючи на наказ, наші вуста присягають
Здобути перемогу чи піти на смерть, ми розіб’ємо ворогів ущент!
Ми полонені у своїй країні, але ніщо нас не зупинить!
Розітнемо рабство, що нас душить, звільнімо наші змучені душі!
Перемогти, перемогти, перемогти!
Вперед, молодики! Ми всі кайдани поламаємо і перепони подолаємо.
Переможемо в небі, в морі й на землі! І запанує ладу вища воля.
Лунає на просторах: перемогти, перемогти, перемогти!
Як же я поставився до початку війни? Як до захопливої пригоди пліч-о-пліч із німецьким товаришем. Його звали Ріхард. Принаймні це ім’я 1941-го линуло з приймачів: «Товаришу Ріхард, ласкаво просимо...» У якій подобі я бачив товариша Ріхарда у ті славні роки (хоча мотив пісеньки скоріше вимагав, щоб ми співали на французький манер: «товаришу Рішар», а не «товаришу Ріхард»), нагадувала мені листівочка, де Ріхард крокував пліч-о-пліч зі своїм італійським товаришем: обидва мужні і рішучі, погляд зосереджений на переможній стрічці фінішу.
Але моє радіо вже передавало не «Товаришу Ріхард», а зовсім іншу пісню, і я вкотре переконався, що не схибив: ця пісня була німецькою, мелодія була сумна-сумна, як поховальний марш, що, здавалось, грає в унісон з незбагненним тремтінням у мене всередині. Глибоким, грубуватим і сповненим розпуки й каяття голосом жінка співала: «Vor der Kaserne, vor dem großen Tor — stand eine Laterne, Und steht sie noch davor...»
Попри те, що ця пластинка була у дідовому зібранні, у ті часи я, безсумнівно, не міг зрозуміти німецьких слів цієї пісні.
І справді, слідом залунав запис італійською мовою, що був не стільки перекладом, як радше перифразом чи адаптацією оригіналу:
Щовечора біля казармового ліхтарям все забував, на тебе чекав.
Сьогодні теж чекатиму я, забуду весь світ, тільки ти, тільки я.
Якщо розлучить війна нас з тобою, що станеться тоді зі мною?
Коли по вуха у багні мені доведеться йти, і пливтиме воно під ногами,
Я все одно всміхнуся і згадаю усе, що було між нами.
І не боятимусь смерті десь на чужині, якщо ти будеш зі мною думками.
З тобою, Лілі Марлен, з тобою хочу бути я.
