Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Але що я насправді знав про смерть і чи справді волів віддавати життя? Просто у цій читанці за п’ятий клас я натрапив на розповідь, що називалася «Loma Valente», з іспанської — «вершина Валенте». Ці сторінки були найбільш замацаними в усій книжці, поряд з назвою я намалював червоний хрест, а окремі уривки рясно-рясно попідкреслював. Оповідався епізод з громадянської війни в Іспанії. Батальйон «Чорних стріл» мав узяти вершину гори, іспанською — «Loma». Проте вершина була груба і гостроверха, що не лишало жодної можливості атакувати. Але батальйоном командував двадцятирічний чорнявий атлет Валенте. Вдома, в Італії, він учився на філолога і писав вірші, але разом з тим умудрився взяти на Фашистських іграх перший приз на змаганнях боксерів. Так він завербувався добровольцем на фронт в Іспанію: «є за що боротись і поетам, і боксерам». Валенте наказує йти в бій, хоча цілком усвідомлює ризикованість і безнадійність атаки. Далі описуються різні етапи героїчного наступу. Червоні (хай би вони були тричі прокляті! де ж вони поховалися?) сиплють шквалом гулких куль з усіх снарядів, «немов заливаючи водою пожежу, що розповзається і за мить буде вже поряд». Валенте робить ще кілька кроків на вершину, аж раптом несподіваний пронизливий удар у голову сповнює його вуха нестерпним, жахливим шумом:
«А потім — непроглядна, глупа темнота. Валенте лежить, уткнувшись обличчям у траву. Темінь поволі розсіюється і стає ясно-червоною. Його око, майже на рівні землі, зупиняється на кількох травинках, товстих-товстих, немов палі».
До молодика наближається військовий і повідомляє, що вершину взято. Далі за Валенте — слова автора: «Що ж значить «смерть»? Зазвичай це слово викликає страх. Але в цю мить, коли життя полишає його і він це усвідомлює, то більше не відчуває ані спеки, ані холоду, ані болю». Єдине, що він знає напевне, — він виконав свій обов’язок, вершину взято, і відтепер loma носитиме його ім’я.
Читаючи ці рядки вже дорослим чоловіком, я тремтів. І з того тремтіння я зрозумів, що завдяки цій розповіді тоді я вперше зблизька познайомився із справжньою смертю. І видається мені, що ті травинки, товсті, немов палі, були у моїй свідомості ще з сивої давнини, бо, читаючи, я майже бачив їх перед очима. Ба навіть більше, мене не полишало відчуття, що малим я багато разів повторював це: я спускався на город, лягав долічерева, майже втиснувшись обличчям у запашну траву, і будь-що силкувався побачити ті травинки, товсті, немов палі. Отже, саме ця розповідь стала моїм падінням на шляху до Дамаска[171]. Опісля — я незворотно змінився. Чи не рівночасно з цим я написав той твір, що так схвилював мою душу? Чи можлива така двоїстість? Чи, може, я спочатку написав твір, а потім прочитав оповідання, що змінило мене назавжди?
Я вже майже дійшов до кінця моїх молодших шкільних років, що завершувалися смертю Валенте. У підручниках середньої школи не було зовсім нічого цікавого, байдуже, чи то йшлося про сімох царів Рима, чи про багаточлени — незалежно від того, фашист ти чи ні, маєш розповідати приблизно одні й ті самі речі. Але з-поміж макулатури із середньої школи я знайшов свої «Хроніки». Певно, у шкільній програмі щось змінили, бо заготованих наперед тем для творів стали давати менше, натомість заохочуючи нас писати про «справжні життєві історії». Крім того, у нас змінилася вчителька, яка, читаючи кожну нашу оповідку, балів не ставила. Вона червоною пастою писала свої зауваження або коментувала наш стиль чи вигадливість. Прочитавши деякі зауваження («я вражена, як яскраво ти...»), я зрозумів, що у нас була вчителька, а не вчитель. Звісно, вона була надзвичайно розумною (я майже певен, що ми обожнювали її, бо, читаючи її записи, я чомусь подумав, що вона обов’язково має бути молодою і принадною, а ще — не знати чому — їй дуже подобались конвалії). Ця жінка заохочувала нас бути щирими й оригінальними.
За одну з оповідок мене найбільше хвалили. Я написав її в грудні 1942-го, лише за дев’ять місяців опісля того бентежного твору. Мені було одинадцять.
ОПОВІДКА
«Некрихка склянка»
Мамуся купила склянку, що не б’ється. Склянка була із щирого, справжнісінького скла, і саме тому мене це так вразило, адже, коли стався цей випадок, ваш покірний слуга мав лише кілька рочків. Його розум ще не був готовий усвідомити, що склянка зі справжнього скла, така самісінька, як і ті, що, падаючи, заливають кімнату радісним «дзинь!» (а слідом так і сиплють запотиличники!), може бути некрихкою.
Некрихка! Яке чарівне слово, думав я. Я випробував склянку перший, другий, третій раз — падає, підстрибує зі скаженим дзенькотом, а потім зупиняється неушкоджена.
Якось прийшли до нас знайомі на гостину. Ми пригостили їх шоколадками. І, напхавши рота (зауважу, що в ті часи їх було море, хоч я вже й не пригадую, як вони називалися — «Gianduia», «Strelio» чи «Càffarel-Prochet»), я біжу на кухню, а повертаюся вже з відомою вам склянкою в руках.
«Пані та панове! — заволав я, неначе хазяїн цирку, що запрошує глядачів до участі у виставі. — Прошу, прошу, я покажу вам особливу, некрихку склянку. Зараз на ваших очах я кину склянку додолу, і вона не розіб’ється, — і велично й урочисто додав: — Залишиться неушкодженою!»
Я кидаю і, страшно сказати... з жахом бачу, як вона розлітається на дрібні скалки.
Я приголомшено дивлюся на скельця, від яких відбивається світло і вони блищать немов перлини... і вибухаю плачем».[172]
Так скінчилася моя історія. Я намагався поміркувати над нею, немов це була класична історія з підручника. Я розповідав про світ, у якому ще не було технологій, у якому некрихка склянка була рідкісним явищем, тому зазвичай її купували одну-однісіньку — на пробу. Побити склянку — це не лише принизливо і соромно, це ще й значний удар по сімейному бюджету. Отже, знову нищівна поразка на всіх фронтах.
У своїй розповіді я повертався
