Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

У пісні співалося про кінець, що розпочнеться для Британії у Джарабубі, та мені на гадку спадала пісенька «Котику-муркотику, чому ти помер», адже вони обидві були реквіємом поразок. І саме про це свідчили дідові газети: незважаючи на тривалі і хоробрі бої, у тому ж таки березні сорок першого оазис Джарабуб у Кіренаїці впав. Ятрити людям душі оспівуванням власних поразок — чи не є це виявом найлютішої бездушності? А яка ж ще тогочасна пісня вселяла в нас надію? «Прийдешнє світле»! І прекрасне життя обіцяли у квітні, саме в той час, коли ми втратили Аддис-Абебу. Знаєте, зазвичай, коли кажуть «настане життя прекрасне, і жити стане краще», це значить, що наразі це життя таке паскудне, що лишається тільки сподіватися на краще. Але чому життя мало покращитися саме у квітні? Натяк на те, що тієї зими, коли ця пісня пролунала вперше, люди з надією дивилися в майбуття і сподівалися, що удача врешті повернеться до них обличчям.

Геть уся героїчна пропаганда, якою нас годували в ті дні, була просякнута болем і відчаєм. І що малося на гадці, коли у приспіві співали «Повернемося!»? Що ж це таке, коли не бажання, надія, жадання повернути собі втрачені позиції, на котрих нас знеславили?.

І коли з’явилися гімни Батальйону «М»?

У смерті відродились на життя батальйони дуне,

Навесні розпочнеться бій неминучий.

Леви Муссоліні нам потрібні для перемоги,

Озброєні хоробрістю дуче батальйони,

Що в смерті відродились на життя.

Як чорний вогонь на мундирах сквадристів, червона «М» у серці палає.

Без ненависті нема любові, без бою — перемоги.

Дві бомби в руках, квітка у вустах.

Ми бачили смерті потворне обличчя.

Горить і плодить квіти земля у битві не на смерть, а на життя.

Якщо вірити дідовим записам, то цей гімн уперше з’явився 1943-го, але знову ж таки у пісні йшлося про весну за два роки по битві при Джарабубі. Але у вересні 1943-го Італія, програвши війну, підписала перемир’я. Власне, окрім образу, що несказанно мене зачарував, про «назустріч смерті з гранатами і трояндою у вустах», усе інше спонукало замислитися. Чому бій мав поновитися навесні, нащо знову його розпочинати? Отже, хто ж його зупинив? Утім, співати цей гімн ми мали з непохитною, незламною вірою у перемогу, яка врешті-решт буде за нами.

Єдиним насправді оптимістичним гімном, що лунав з радіоприймачів, була «Пісенька ниряльників»: «Сміється в обличчя її величності Смерті і самій Долі». Але слідом за цими словами в моїй голові знову виринули інші. Я вмить знайшов потрібну платівку «Панночки прекрасні, не милуйтесь морячками».

Цієї пісеньки мене точно не в школі навчили. Ймовірно, її передавали по радіо. Власне, по радіо передавали і «Пісеньку ниряльників», і заклик до дівчат не кохати морячків, утім, може, їхні мелодії лунали у різний час. Два різні світи.

У непроглядній темряві, ледь торкаючись чорно-синіх хвиль,

Тихо і непомітно пропливають підводні човни!

Суперники не сплять — з погордливих башт пильні очі глядять.

Нападників мотори і серця проти незліченного війська!

Битва морська — це життя хороброго моряка.

Ось чим живе моряк далеко у відкритому грайливому морі!

Сміється в обличчя її величності Смерті і самій Долі,

Йде у відкрите море, штурмує нескінченні простори.

Убиваючи і погребаючи кожного ворога на своєму шляху,

Моряк не знає страху. Він чхає на ворога й нещастя,

Бо знає, що перемога — то найбільше щастя.

Хтозна, чому сьогодні, завтра, повсякчас,

Морячки, дівчата кохають вас.

Не знають, бідні, що між словом і ділом

Пролягли безмежні морські хвилі.

Морячками не милуйтесь, панночки прекрасні,

Через те, через те, що будете нещасні.

Шепочуть по-різному слово «кохати»

І навчають вас пірнати в кохання омут,

А потім кидають вас потопати в ньому,

Розбиваючи дівочі мрії. Через те, через те

Морячками не милуйтесь, пані милі...

Слухаєш інші пісні й думаєш, що світ розколовся на два півсвіти: з одного боку — болючі повідомлення з передової, а з іншого — неугавний оптимізм і захоплення, що нестримним потоком лилися з партитур наших оркестрів. Коли розпочалася війна в Іспанії, де італійці клали голови і за республіканців, і за франкістів, Верховний закидував нас полум’яними закликами про те, що ми маємо бути напоготові, бо на часі ще жорстокіший і ще кривавіший останній бій. Лучіана Доллівер солодко вела (знову полум’ячко зажевріло!): «Не забудь слова мої, маленька, Ти розбила моє серденько», оркестр Барціцца без угаву: «Закохане дитя, цієї ніченьки про тебе мріяв я, до серця лине голівонька твоя, ти усміхалась, це ясно бачив я», а в цей час усі в один голос затягували: «Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені». Влада оспівувала «панянок-селянок» і матусь-героїнь, вводячи податок на бездітність. Радіо репетувало, що ревнощі застаріли, таке безумство сьогодні вже не в моді.

То що, з початком війни слід було зачинитися вдома, зашторити фіранки, зачинити віконниці і слухати радіо? А звідти чувся тихий-тихий голос Альберто Рібальяті: «Приглуши на хвильку радіо своє, почуй, як тенькає у грудях серденько моє». Заупокійно розпочалася нова кампанія, в якій ми мали «перебити хребет Греції», а наші солдати, наче мухи, схиляли голови в багні? Ні крихти страху, бо ж не до любові, коли небо плаче дощем...

Не забудь слова мої, маленька,

Ти розбила моє серденько!

Як метелик, від квітки до квітки літаєш,

Що таке любов, ти гадки не маєш.

У перших солодких снах

Народжуються перші страждання,

Та то лиш твої примарні бажання.

Поволі по венах тече справжнє кохання

І, дійшовши серця, піснею стане.

Наче сонце прекрасне, моє тендітне щастя.

Тепліше за сонця проміння, що гріє сіре каміння.

Ніжніше, ніж троянди пелюстка,

Та подих вітру розвіятись його не змусить.

Воно сили такої, що не зникне і не зів’яне,

Моє справжнє нещасне кохання.

Я стерегтиму його від заздрощів твоїх,

Що роздирають мою душу,

Мов від