Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Поряд для порівняння наводилися мужні риси справжніх представників італійської раси. А у випадку, коли, скажімо, Данте чи деякі великі полководці не мали маленьких рівненьких носів, як в описах справжніх італійців, тоді говорилося про «орлину націю». Але якщо я приміром, не вдовольнився аргументами моїх співвітчизників щодо чистої арійськості, нижче мені пропонували переконливі поетичні рядки про дуче (вольове квадратне підборіддя, тренований м’язистий торс. Карбований солдатський крок. Слово б’є, немов струмінь води водоспадної...), а також порівняння Муссоліні з Цезарем (про те, що Юлій водив у ліжко молодих легіонерів, я дізнався значно пізніше, зі сторінок енциклопедій).
Ох і красунчики були ті італійці — один в один. Красень Муссоліні, що на обкладинці «Темпо» гарцював на коні з шаблюкою наголо (і це була справжня світлина, не алегоричний шарж. То що, дуче й справді розтулював містом з шаблюкою, вийнятою з піхов?), радісно сповіщаючи про початок війни. Прекрасний, зодягнувшись у чорну сорочку, він гримів: «З ненавистю до ворога!» та «Переможемо!», так само прекрасні римські мечі, простягнені у бік Великобританії, прекрасна рука селянина, що вказує пальцем на охоплений полум’ям Лондон, і гордий вояка на тлі розвалищ Амба Аладжі, з обіцянкою «Ми повернемося!» — теж прекрасний.
Непорушна життєствердність. Ось що мені подобається. По радіо й далі лунало: «Отакенний він високий, отакенний він великий, наш пузань затанцював, захитався, застогнав, сторчголов він поскакав й рикошетом в воду впав, та за долею лихою, залишився над водою наш пузань, неначе м’яч, хоч бери та й плач».
Але найчарівнішими були панночки чистокровної італійської раси на маніфестах і в журналах: повногруді, пишнотілі — просто безвідмовні машини для дітолупства. Це на відміну від кістлявих і широкоплечих англійських міс і розбещених панянок плутократичних часів, котрі були в шані раніше. Прекрасними були також і панночки, що брали участь у змаганнях «П’ять тисяч лір за усмішку», спокусниці, що крокували рекламними плакатами, похитуючи звабливим задком, добре окресленим під так само звабливо-короткою спідничкою, поки по радіо мене невпинно переконували «Чорні очі — зваба дівоча, сині очі — палає все, але ніжки, лише ніжки — цікавіше над усе».
Ой маленька красуня, яка ж ти витівниця!
Наймодніші витребеньки — завжди у твоїй скриньці,
Тому, лиш носика припудривши легенько,
З легкою усмішкою крокуєш ти, маленька.
Завзято дріботиш ногами поміж юрбами,
Серед чужих людей ти в натовпі кружляєш,
Завжди веселу пісеньку співаєш і суму ти не знаєш.
І як почуєш ти в юрбі, як хтось шепоче ніжно тобі
Слова любові — червоніють твої щічки мармурові,
А залицяльник випадковий лиш пустотливо оком кине
І йде без вороття, але напевно знаю я,
Що не сумуєш ти, о прекрасна радісна красуня моя!
Куди ти поспішаєш, красуне на велосипеді?
Мов ювеліром виточені, тендітні і стрункі ніжки твої,
Швидко і завзято педалі крутили,
Нездоланно мій погляд за собою манили
І в моєму серці пристрасть заронили.
Як випаде зустріть нам молодичку, що робимо скоріше ми?
Ми чинимо, як всі чоловіки — знавці жіночої краси.
Силкуємось пізнать, що там у неї з голови до п’ят.
Щоб розгадать красу усіх її принад,
Ми поглядом досвідченим за нею йдемо, і часто недаремно.
І бачимо, що чорні очі — зваба дівоча, сині очі — палає все,
Проте не зупиняємось завчасно, хитруємо ми трішки,
Лише ніжки, тільки ніжки, цікавіше над усе.
Як колір неба, очі блакитні всміхаються привітно,
Проте до цілі йдемо непохитно, хитруємо ми трішки,
Найбільше нас цікавлять ніжки, лише ніжки.
Нівроку гарні очі сині, як моря незбагненні хвилі,
А ще чарівний носик, кирпатий трішки,
Проте найбільше нас цікавлять ніжки, лише ніжки.
Абруццо золотом пашіє, як сонце гляне з небес на світанку.
З квітучих долин красуні-селянки біжать спозаранку.
Прекрасна селянко-царице, на хвильку спинися!
Від долин квітучих фіалок тепло є в тобі, наче сонцем горять очі твої,
А як солодко співаєш ти, то миру гармонія в співі твоїм,
Розноситься світом, доносячи всім:
«Живи тут, як хочеш ти щасливим буть!»
Прекрасними були й італійські красуні з пісень — «квітучі паняночки-селяночки», й спокусниці штибу «манесенької міланочки», що «лиш носика припудривши легенько, З легкою усмішкою крокуєш ти, маленька. Завзято дріботиш ногами поміж юрбами», чи любки на велосипеді, зразкові представниці слабкої статі, сміливі, з чудовими тендітними і стрункими ніжками.
Ну а вороги, звісно, були страховинними почварами. У тижневику «Балілла», що видавався для «Італійської фашистської молоді», друкували кольорові ілюстрації за авторством Де Сети, що у брутальних карикатурах висміювали ворога: «Король Георгець, британський царець», затрусившись «від війни, просить схованки й підмоги у міністра Черчелюги»; слідом на сцені з’являлися ще два катюги: «Страхітливий Рузвельтець і підступний Сталінько — комуняцький ведмедько».
Англійці були поганцями, бо зверталися один до одного на «ти». А от ми, ґречні італійці, за будь-яких обставин, навіть у дружньому і родинному колі маємо говорити «ви». Проте навіть та людина, що дуже побіжно знає іноземні мови, розуміє, що англійське «you» та французьке «vous» — це і є, власне, «ви». А от «Lei», як форма ввічливого звернення на «Ви», є власне італійським словом (котре щонайбільше зазнало іспанського впливу, але з дружніми нам франкістами ми на той час були як риба з водою). Поза тим, німецьке «Sie» це теж «Lei» чи «Loro», але аж ніяк не наше «Voi». Та про це — анічичирк. Та хай там як, але, можливо, саме погана обізнаність у іноземних мовах сприяла тому, що вищі чиновники знехтували ввічливим італійським звертанням «Lei» на користь «Voi». Дідусь був досить дотепним і прискіпливо збирав вирізки з газет, у котрих нас повчали, як слід тепер звертатися до рідних і друзів. Серед
