Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Від 7 червня 1944-го «Корр’єре» надрукувала статтю з дев’яти пройнятих переможним духом колонок: «Війська союзників були зупинені на нормандському узбережжі вогневими потужностями німецької армії». Але що ж забули німецькі війська і війська союзників на нормандському узбережжі? Справа в тім, що за день до того, 6 червня, був славнозвісний D-Day, день висадки американських і англійських військ і відкриття Другого фронту в Європі. Але газета не могла написати про це загодя, тому це лише малося на гадці. Зайвим було б сказати, що фельдмаршал фон Рундстедт не дозволив заскочити себе зненацька, і саме тому все узбережжя було завалено ворожими трупами. Не скажеш, що газета писала неправду.
Я б міг і далі методично відтворювати дійсний стан речей. І все це завдяки правильному прочитанню фашистської преси, як прочитав її я, як її слід було читати і як, напевне, робили всі інші. Я встромив вилку в розетку, і панелька на радіо засвітилася. Потім увімкнув програвач і полинув назад у часі, переживаючи все заново. Звісно, я ніби проживав чуже життя.
Перший шкільний зошит. Коли я був первачком, найперше, чого вчили — писати палички. І переходили до літер абетки лише тоді, коли були спроможні каліграфічно списати цілісінький аркуш рядочками рівнесеньких паличок, одна в одну. З першого дня тренували руки і зап’ястки: у ті часи каліграфії! почерку мала неабияке значення, адже друкарські машинки були лише в офісах.
Я перейшов до «Libro della prima classe», складеної пані Марією Дзанетті, з ілюстраціями Енріко Пінокі, Державна бібліотека, рік XVI.
На першій сторінці, відразу після дифтонгів іо, іа, аіа стояло Eja! Eja! А поруч — фашистська емблема. Абетку починали вивчати з Eja! Eja! Alalà! Як я знаю, вигук цей вигадав Д’Аннунціо. Про літеру «Б» починали розповідати зі слова «Беніто», а наступна сторінка присвячувалася «Баліллі». Хоча у моєму радіо слова розбивалися зовсім на інші склади: Ьа, Ьа, Ьа, Ьасіаті ріссіпа («поцілуй мене, маленька»), І як я спромігся вивчити цю «Б», адже мій онучок Джінджіо досі плутає «б» і «в», каже «воюся» замість «боюся»?
Балілла і «вовченята». На малюнку — хлопчик у мундирі: чорній сорочці і чомусь схожому на білий патронташ з перехрещеною на череві «М». «Маріо — чоловік», — так писали у тексті.
«Вовченя». Сьогодні 24 травня. Ґуїльєрмо одягає новенький білий мундир, мундир «вовченяти»: «Татусю, я ж теж вояка дуче, правда? Стану «баліллійцем», понесу знамена, матиму рушницю, стану «авангардистом». Я теж хочу служити, як справжній вояка, стати найкращим, заслужити ордени...»
Відразу за текстом — ілюстрація, що нагадувала гравюри «Images d’Epinal» у коридорах нашого маєтку, от лишень замість французьких зуавів і кірасирів стояли дітлахи у різних формах фашистських організацій для молоді.
А навчаючи, як читається буквосполучення gl, діткам пропонували приклади mitraglia, bataglia, gagliardetto («картеч», «бій», «знамено»). Шестирічним діткам. Тим, до яких весна іде танцюючи... Однак ближче до середини букварика я таки знайшов дещо про янгола-охоронця:
Шляхом широким
малятко крокує.
Він і сам не знає, куди помандрує,
Дитина маленька — рівнина безмежна.
Та янгол малого в біді не покине,
Заруку хлоп’я дбайливо вестиме.
І куди ж цей янгол мав мене завести? Чи не туди, де завивала картеч? Як мені відомо, за кілька років до того, між церквою і фашистським режимом були укладені Латеранські угоди[161], тож протягом наступних років вони мали разом виховувати маленьких «балілленят», але до всього не забувати і про янголів.
Цікаво, а я теж франтував містом у мундирі? Теж хотів поїхати до Рима і стати героєм? З мого радіо лунав військовий гімн, від якого в голові з’являлась картинка, на якій йшли парадом юнаки у чорних сорочках, але за мить вона зовсім змінювалася, і ось уже містом крокує Піппо. Хлопчина не надто обдарований Матінкою-Природою, втім, як і своєю кравчинею, бо сорочку на жилет надів. Мені згадався пес Амалії. Ось він, цей волоцюга, на морді — принижено-пригнічений вираз, на заплакані, повні слізьми очі спадають повіки, ноги вивихнуті, до того ж плоскостопі, а він беззубо і дурнувато посміхається. Але якщо він мав ноги і стопи, тоді вже це мусить бути зовсім інший Піппо; мені видалося, що він якось пов’язаний зі скарбом Кларабелли, але я не міг утямити, як саме. І що спільного між Піппо і Піппетто?
Піппо, той, про якого у пісні співається, нап’яв сорочку на жилет. Але з радіо лунало не «сорочка», а «соро-о-очка». Мабуть, це робилося для того, щоб узгодити музику й слова. У мене було таке враження, що я робив те ж саме, але в іншому контексті. Я знову переспівав «Джовінеццу», яку слухав минулого вечора, але співав я дещо по-іншому: «За Беніто і Муссоліні, ейа, ейа, алала!» Так і є, ми не співаємо «За Беніто Муссоліні», ми співаємо «За Беніто і Муссоліні». Звісно, це «і» додали, щоб пісня була милозвучнішою, щоб надати більшої сили тому Муссоліні. За Беніто і Муссоліні, нап’яв соро-о-очку на жилет.
Усмішки сиплять з вікон ательє молоді кравчині, у них на те є одна причина.
Хлопчина Піппо містом гордо крокував,
Наш Піппо, Піппо і не знав:
Його вигляд кумедний причиною насмішок став.
Пішов він на свою біду до модного кравця,
Хотів, щоб той зробив із нього молодця.
І знаний наш кравець вдягнув його, мов на світу кінець.
Соро-о-очку на жилет надів, десь ґудзик загубив,
Та швидко він зметикував і мотузком штани підперезав.
На плащ він піджака нап’яв, натяг шкарпетки на черевики,
Щоб всі могли його шикарний вигляд оцінити.
Піппо, Піппо бідолашний і не знав, як кожен у місті з нього реготав.
Та Піппо того не помічає і з серйозним видом кожного вітає,
Пишається вродою своєю, як Аполлон, підстрибує, мов півень-фанфарон,
І геть простує, вдаривши поклін, щоб заздрісно було усім.
Але хто
