Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Курка спокійно порпалася на другому кінці нитки, я помаленьку зігнув ногу і обережно притяг її до себе, зняв нитку, взяв курку під пахву і встав.

— Куди ти носиш своїх курей?

— До Раміни. Вона дістає їх за мої народження.

Катіца засміялася.

— І скільки ж у тебе тих народжень було?

— Два. Підеш зі мною?

Я запхав курку в мішок, закинув його собі на плечі, і ми разом рушили до Циганського пагорба. Цього разу мені вдалося майже все, я перестрибнув через рів і сам витяг мішок нагору. Спітнілий і захеканий, я стояв на пагорбі.

— Що з тобою? — спитала вона.

— У мене слабка конституція.

— Що таке конституція?

— Так кажуть лікарі з Тімішоари і Непер. Це означає, що хтось радше хворий, ніж здоровий.

Вона стенула плечима, і ми увійшли до темного, задушливого Раміниного царства.

Руки у пана Кірша були великі, як ведмежі лаписька. Подейкували, що він був боксером, до того ж не найбезталаннішим, але астма перекреслила його плани. Щокілька слів він затинався і хапав ротом повітря. Здавалося, слова утворюють в його роті загату, перш ніж поодинці вискочити крізь вузький отвір. Тому кожен його монолог про нашу перевагу й переваги німецької армії перетворювався на своєрідний біг з перешкодами.

Конституція вчителя Кірша постійно нагадувала мені власну. Мені не було ще й п'яти, коли мама знайшла мене в ліжку, як я хапав ротом повітря. Батько привіз Непера, але тому дуже швидко довелося визнати поразку.

— Якщо не закличемо лікаря з Тімішоари, він помре, — сказав дід.

— Доки лікар доїде, він вже помре, — зауважив Непер.

У мене була гарячка, що стрімко зростала, вони накладали мені холодні компреси на розпашіле тіло і змочували потріскані губи. Я кашляв, кричав від болю і важко дихав.

— Покликати пароха? — спитав дідо.

— Раміну і пароха, — вирішила мама.

Першим прибув парох Шульц. Він сів на край ліжка, взяв мою спітнілу руку і почав молитися. Тоді приготував усе для соборування. Наоливив мені очі, вуха й ніс, чоло й руки.

— Цим святим миропомазанням хай поможе тобі Господь, хай спирає він тебе силою Святого Духа. Хай порятує тебе Господь, своєю милістю поставить тебе на ноги.

— А сповідь? — спитала мама.

— Що ж цей хлопчик встиг нагрішити? — відказав парох.

— Коли Господь кличе його до себе, то вже знає, чому, — сказав дід.

Однак Господь мав щодо мене інші плани.

Раміна, якій таки вдалося пропхатися у двері, зійшла зі свого пагорба. Вона спиралася на Сарело, який загодя перекинув через рів дві дошки. Дошки загрозливо увігнулися під її вагою. Поки вона йшла по селу, на неї зачудовано витріщалися, дехто-бо вважав, що вона вже давно померла. Нарешті, геть спітніла й засапана, як віл, вона дійшла до наших дверей. За допомогою сина їй навіть вдалося переступити поріг.

— Панотче, заки дійде черга Господа, пустіть ще Раміну поглянути, — сказала вона румунською.

— Для чого ви привели цю циганку? Негоже добрим християнам вірити в забобони, — застеріг парох.

— Навіть якщо хлопець одужає, він так і залишиться слабаком, — сказав батько.

— Як-не-як, він Ваш син, — мовила мама.

— От у цьому я якраз не впевнений, з Вашим-то колишнім життям. Така слабота не може бути моєю дитиною.

Раміна поставила на стіл три невеличкі клуночки. В першому був часник. Вона перерізала голівку навпіл, одну половину вклала мені між губи, іншою заходилася натирати тулуб, який перед тим звільнила від одягу. В другому клуночку було засушене листя і корінці якоїсь рослини, про чарівні властивості котрої я довідався значно пізніше. Вона насипала трошки тієї суміші на тарілочку, поклала її мені на груди і підпалила зілля. Вже незабаром мене огорнув смердючий дим, що ліз мені в рот і в очі, так що я зайшовся тяжким кашлем.

— Вона ще його вб'є, — прошепотів Непер.

— Якщо в хлопцеві сидить злий дух, тепер він