Після тебе - Джоджо Мойєс

— Та їй же скоро тридцять, — утрутилася сестра. — Тут уже хоч Мінні, хоч Вінні, хоч Нелл Ґвінні[31].

— Ну, я починаю думати, — заговорила я, коли нам принесли курча з картоплею, — що ви маєте рацію. Відтепер я збираюся рухатися далі та зайнятися своєю кар’єрою.

— Ану повтори це ще раз! — Сестра переклала трохи картоплі зі своєї порції на тарілку Тома. У саду ставало шумно.

— Зайнятися кар’єрою, — повторила я голосніше.

— Та ні, ту частину, де ти сказала, що я маю рацію. Ти цього десь із 1997 року не говорила. Томе, сонечко, зачекай трохи, не треба зараз іти стрибати, бо тебе знудить.

Ми ще довгенько сиділи в барі, ігноруючи сердиті повідомлення від тата, який питав, що ми робимо. Я ще ніколи не виходила нікуди з мамою та сестрою, як нормальні дорослі люди, і в нас ніколи не було нормальних розмов про щось крім прибирання та того, як же хтось когось дістав. Виявилося, що ми цікавимося життям та думками одна одної, що наші ролі не обмежуються всезнайкою, розтелепою та прибиральницею.

Дивно було сприймати членів моєї родини як людей.

— Мам, — звернулася я до неї після того, як Том доїв свою курку та побіг гратись, і приблизно за п’ять хвилин до того, як його знудило в надувному замку, через що забава не працювала решту вечора, — а ти ніколи не жалкувала, що не зробила кар’єри?

— Ні. Мені подобалося бути мамою. Справді. Але… за останні два роки стільки всього сталося, що я почала замислюватися.

Я чекала продовження.

— Я читаю про всіх цих жінок — хоробрих, які змінили світ, — і те, як люди думають та що роблять. А потім я дивлюся на своє життя й думаю: чи помітив би хтось, якби мене взагалі не було?

Вона сказала це так тихо і спокійно, що я не могла зрозуміти, чи дійсно вона не надто цим засмучена, чи тільки вдає.

— Ми б помітили, мамо.

— Але я не на багато що вплинула в житті, еге ж? Я навіть не знаю. Мене завжди вдовольняло моє життя. Я тридцять років займалася своїм ділом — а тепер читаю в книжках та газетах і чую по телевізору, що все те нічого не варте.

Ми з сестрою глянули одна на одну.

— Для нас варте, мамо.

— Ви ж мої дівчатка.

— Ні, мамо, справді. З тобою, — я раптом згадала Таню Готон-Міллер, — з тобою ми почувались у безпеці. Ми відчували твою любов. І мені подобалося, що, коли я поверталася додому, ти чекала.

Мама накрила долонею мою руку.

— У мене все добре. Я дуже пишаюся вами обома, тим, що ви йдете своїм шляхом у світі. Правда. Просто тепер мені треба де в чому розібратися. На мене чекає цікава подорож. Мені подобається читати. Місіс Дінс, бібліотекарка, постійно радить мені якісь нові книжки — я вже планую почати американських феміністок нової хвилі. Усі ці їхні теорії — це дуже цікаво. — Вона обережно згортала серветку. — Якби вони ще й не лаялись одна з одною — іноді так і хочеться стукнути їх лоб у лоб.

— І ти правда не голиш ноги?

Я зайшла надто далеко. Мамине обличчя завмерло, і вона кинула на мене несхвальний погляд.

— Іноді треба часу, щоб побачити справжні ознаки пригноблення. Я це вже сказала вашому батькові, скажу й вам: коли він піде в салон, де рум’янощока двадцятирічна дівчина намастить йому ноги гарячим воском, а потім це все здере, — ось тоді я знов голитиму ноги.

Сонце тануло над Стортфолдом, наче шматочок масла. Я затрималась у батьків набагато довше, ніж планувала. Після вечора з родиною я відчувала, що знову міцно стою на землі та відчуваю свої зв’язки. Приємно опинитись у нормальному оточенні після емоційних уражень минулого тижня. Моя сестра, яка раніше ніколи не виказувала слабкості, зізналася, що вже думає, що лишиться самотньою назавжди, відмахнувшись від маминого «ти розкішна дівчина».

— Я самотня матір, — зауважила вона. — А що ще гірше: я не вмію фліртувати. Я б не змогла з кимось загравати, навіть якби Луїза за його спиною піднімала таблиці з підказками. А всіх чоловіків, із якими я зустрічалась, відлякував Том. Ну, або їм були потрібні від мене лише…

— Тільки не кажи… — почала мама.

— Безкоштовні бухгалтерські поради.

Раптом я подивилася на свою сестру збоку — і мені стало її шкода. Вона не помилялася: у мене, як не дивно, були всі привілеї. Я мала власне житло. Моє майбутнє було вільне від відповідальності. Єдине, що мені заважало цим насолоджуватись, — я сама. Мене навіть вразив той факт, що Тріна не заздрила нерівності наших становищ. На прощання я її обійняла. Вона здивувалася, потім перевірила, чи не залишила я в неї на спині якусь записку в стилі «штовхни мене», а потім обійняла мене у відповідь.

— Приїзди до мене в гості. Правда. Давай, — запросила я. — Я поведу тебе на танці в клуб — я була в одному такому. А Тома залишимо в мами.

Моя сестра розреготалась. Я зачинила двері машини та завела двигун.

— Ага, вже повірила. Ти — і на танці? Та не розказуй тут.

Я вже від’їжджала, а вона ніяк не могла вгамувати сміх.

Через шість днів я повернулася з вечірньої зміни та опинилась у клубі у власній вітальні. Піднімаючись сходами, замість звичної тиші я почула сміх десь далеко та неритмічні удари музики. Я підійшла до дверей, на якусь мить завагалася — може, це я перевтомилась, і мені здається? — і відчинила їх.

Мене окутало запахом трави. Запах був таким сильним, що я інстинктивно затамувала подих. Я повільно підійшла до дверей у вітальню, відчинила їх і заклякла, не в змозі повірити власним очам. У напівтемній кімнаті на моєму дивані лежала Лілі у спідниці, задраній кудись до пупа — вона якраз підносила до губ погано скручений косяк. На підлозі сиділи двоє юнаків, притулившись спинами до дивана — наче два острови в океані алкогольного сміття, порожніх пакетів з-під чіпсів та упаковок з фастфуду. На підлозі також сиділи